Хмельницький намагався гідно парирувати слова співрозмовника, згадав серед іншого й наміри кримського хана йти війною на государеві землі, від чого його відмовив саме гетьман, проте змінити позиції царського посла не вдалось. І в майбутній війні царські ратники участі не брали. Проте й не допомагали Речі Посполитій, що також було немаловажним.
«Все, що живо, поднялося в козацтво».
Облога Збаража 1649 р.
З весни 1649 р. Річ Посполита також розпочала активну підготовку до війни в Україні. На чолі коронних військ замість зганьблених втечею з пилявецького поля бою регіментарів поставили нових — Анджея Фірлея, Станіслава Лянцкоронського й Миколая Остророга, і вони на чолі передових військ вирушили в Україну. Тим часом король скликав загальне шляхетське ополчення до свого табору, аби вже тоді всіма силами йти на бунтівників.
Кампанія 1649 р. розпочалася для Хмельницького доволі обнадійливо. Вірним своїм союзницьким зобов'язанням залишився кримський хан. Успішно протікала мобілізація козацьких полків. Заклики Хмельницького до продовження боротьби за свої права знаходили живий відгук серед козаків і поспільства. Козацький літописець Самовидець зауважував з цього приводу: «...все, що живо, поднялося в козацтво, же заледве знайшол в яком селі такого чоловіка, жеби не міл албо сам, албо син до войска ити, а ежели сам нездужал, то слугу паробка послал, а иніє килко їх било всі ишли з двора, тилко одного заставали». Десь наприкінці травня Хмельницький влаштував огляд свого війська в таборі на річці Росаві, куди прибуло тридцять козацьких полків. Частина ж полків, розташованих на Волині та Поділлі, уже спорадично провадили бої з коронними хоругвами й були готовими на перший заклик козацького гетьмана долучитися до головних сил.
Тоді ж, наприкінці травня, 10—12-тисячне (а разом з обозними та військовими слугами — 18—20-тисячне) польське військо переправилося через Горинь і кількома колонами вторгнулося в південно-східну Волинь. Запеклі бої розгорнулися поблизу Заслава, у Сульжинцях, Звягелі, Острополі... Дослідники відзначають, що особливо лютували жовніри хоругви Чарнецького і показна жорстокість коронних підрозділів, вочевидь, послуговувалась «шляхетній» меті — підняти моральний дух коронного війська. Адже після пилявецької ганьби не лише серед жовнірів, а й загалом серед коронної шляхти моральний дух був не на висоті. Але така показна жорстокість коронних жовнірів аж ніяк не робила Хмельницького поступливішим. Навпаки, дізнавшись про загострення ситуації на Волині, козацький гетьман вирушив з військами назустріч ворогу. А тим часом наприкінці червня надійшла звістка, що головні сили кримського хана форсували Дніпро й рухаються на з'єднання з козаками. Допоки Орда під командою Іслама Ґерая йшла на допомогу козакам, 26 червня неподалік Пилявців Хмельницького наздогнала Білгородська Орда. Це ще більше додало козакам наснаги й пришвидшило їхній марш на перейми коронним хоругвам.
А ось командування коронними військами, отримавши звістку про наближення супротивника, навпаки, віддало наказ про відведення армії під захист потужної Збаразької фортеці. Невдовзі до Збаража прибули й надвірні хоругви князів Вишневецького, Сенявського, інших магнатів і заможних шляхтичів. Після цього загальна чисельність коронних жовнірів склала понад п'ятнадцять тисяч чоловік. Але важливими були не лише кількісні показники війська. Рішучість і патологічна затятість князя Яреми в боротьбі з повстанцями зробила з нього в очах шляхти справжнього вождя. Отож, як зауважували сучасники, з його приходом до Збаража багато з тих його оборонців, що готувалися до втечі з замку, враз осміліли, набралися відваги й повірили у можливість протидії козакам і татарам.
Гетьман Хмельницький з військами прибув під Збараж уже на початку липня. Ще на шляху до Збаража 9 липня 1649 р. відбулося об'єднання української армії з Ордами хана Іслама III Ґерая (усього близько 40 тисяч вояків). Хмельницький мав у своєму розпорядженні приблизно 80—90 тисяч чоловік, з них більше половини, тисяч 50—60, було випробуваних у боях досвідчених вояків, а решта — учорашніх селян і міщан.
Зважаючи на свою чисельну перевагу, гетьман організовував численні штурми фортечних валів, деякі з них були досить близькими до успіху. За його наказом навпроти фортечного муру було насипано рівний з ним по висоті, а місцями й вищий земляний вал, звідки козацька артилерія могла обстрілювати весь табір противника. Генеральний штурм було розпочато 26 липня. У його ході козакам вдалося в ряді місць захопити ворожі позиції, та все ж втримати їх через відчайдушний опір польських жовнірів і шляхти не вдалося. Тим не менше, становище останніх стало по справжньому критичним, оскільки в ніч на 28 липня козаки насипали навколо польського табору ще декілька валів, а крім того, надійно перекрили будь-яке сполучення тих, хто залишався у фортеці, з навколишнім світом. Унаслідок чого в Збаражі виникли великі проблеми з продовольством, питною водою. Як зауважував з цього приводу автор літопису Межигірського монастиря, «ляхи і шапки свої їдали».
З початком же серпня становище обложенців загалом стало по-справжньому критичним. Від остаточного розгрому захисників Збаража порятувало лише те, що Ян II Казимир, отримавши інформацію про критичний стан захисників Збаразької фортеці, наказав максимально пришвидшити мобілізаційні заходи в державі й, особисто очоливши похід, повів коронну армію та посполите рушення (понад 20 тисяч жовнірів і шляхти та близько 15 тисяч обозних і військових слуг при 30 гарматах) їм на допомогу.
Коли про наближення короля стало відомо в козацько-татарському таборі, у ніч з 3 на 4 серпня відбулася воєнна рада гетьмана Хмельницького та хана Іслама Ґерая, за результатами якої близько 40 тисяч «лутчих» кінних козаків і 20 тисяч татар було знято з облоги Збаразької фортеці та спрямовано навперейми королю. Облогу мали продовжувати козацькі війська під командою військового обозного Івана Черняти.
Піррова перемога Радзивілла під Лоєвом
У той час як на Волині війна набувала дедалі жорстокіших форм, поволі бойові дії розгортались і на пограниччі України та Великого князівства Литовського. Спочатку козацький полковник Ілляш Голота на чолі 7 тисяч повстанців атакував литовські війська під містечком Загалля. Скориставшись із фактору несподіванки, Голоті вдалося завдати супротивнику значних втрат. Однак драгуни й німецька піхота, які підоспіли на допомогу обложеним, вирівняли ситуацію та зуміли загнати козаків у дуже невигідні для них позиції на краю болота. У бою загинув полковник Голота. А його військо зазнало тяжкого погрому. А вже 18 липня литовська кіннота під командою князя Януша Радзивілла швидким маршем вирушила під Лоїв, де козаки чернігівського наказного полковника Степана Подобайла заклали на лівому березі Дніпра, у районі впадіння в нього річки Сож, укріплений табір. У такий спосіб козаки намагались перекрити литовським військам шлях на Київ, адже в районі Лоєва було облаштовано переправу через Дніпро.
Загалом у розпорядженні литовського гетьмана перебувало близько тисячі гусар, дві тисячі козаків (мається на увазі вид легкоозброєної кінноти, а не соціальна група), шістсот рейтарів, майже дві тисячі драгунів, півтори тисячі німецької піхоти та сімсот піхотинців польсько-угорських. Щоправда, частину військ, переважно піхоти, Радзивілл був змушений залишити в гарнізонах Слуцька й Несвіжу, а також у таборі під Річицею для несення караульної служби.
У розпорядженні полковника Подобайла під Лоєвом було близько трьох тисяч козаків. На озброєнні було декілька гармат. І, зважаючи на стратегічне розташування козацьких позицій, хотів Радзивілл того чи ні, але продовжувати рух литовського війська, не знищивши табір Подобайла, він не міг. Отож, підтягнувши до Лоєва головні свої сили, Радзивілл віддав наказ про обстріл козацьких позицій. Штурм позицій Подобайла розпочався під вечір 23 липня, але бажаного успіху литовцям не приніс. Прицільний козацький вогонь з мушкетів і аркебузів зупинив наступ польської та німецької піхоти Ґосєвського, що наступала з півночі. Зрозумівши марність сподівань на швидкий успіх, Радзивілл наказав частині кінноти переправитися через Дніпро, здійснити обхідний марш й атакувати козацькі позиції з тилу.