У бою загинув і сам козацький полковник, здивувавши всіх неймовірною мужністю та самовладанням: втративши під час бою праву руку, Мартин Небаба перехопив шаблю лівою й рубався так доти, доки не загинув. Збереглися не лише розповідь очевидця про останні хвилини життя прославленого козацького старшини, а й опис того, який він мав вигляд у цей час: одягнутий був у «жупан атласовий зелений, коштовний панцир, поверху лосина шкіра з золотим гудзями й таким же шнурком», мав «шаблю в оправі, перстень на пальцю і хрест золотий». У жупані знайшли сім тисяч золотом, які дісталися переможцю. Вражений лицарською звитягою козацького полковника, князь Радзивілл «велів поховати Небабу і висипати велику могилу».
Безпечність чернігівського полковника, що спричинила значні жертви серед ввірених йому козаків та й призвела до його трагічної загибелі в битві під Ріпками, дала привід козацькому літописцеві, що заховав своє справжнє ім'я під псевдонімом Самовидець, назвати нашого героя не інакше як «того самого Небабу, неуважного полковника».
«Безбожні єретики церкви Божі попалили».
Здобуття Києва князем Радзивіллом
Перемога гетьмана Радзивілла під Ріпками відкривала литовському війську дорогу в глиб України. Давши своїм жовнірам трішки відпочити, Януш Радзивілл, як написав у своєму літописі Самовидець, по тому «знову переправивши за Дніпр, потягнул на Киев».
Для оборони давньої княжої столиці Русі та духовного осередку православної України Хмельницький залишив Київській полк під орудою Антона Ждановича. Трохи згодом, уже після поразки під Берестечком, гетьман особисто відвідав Київ і видав наказ втримати місто за будь-яку ціну. І, уже прямуючи до Корсуня, Богдан вирядив на допомогу Ждановичу Уманський і Білоцерківський полки, повторивши свій наказ будь-що втримати «столечне» місто на Дніпрі.
Чи легко було Ждановичу виконати наказ Хмельницького? Звичайно, війська в його розпорядженні було немало. Але не забуваймо, що в Києві козацька старшина завжди почувалася не надто певно. На відміну від центрів південних староств Київського воєводства — Корсуня, Переяслава, Богуслава чи Чигирина, де козацтво здавна було домінуючою силою, у самому центрі воєводства його позиції були відверто слабкими. Не будучи певним за надійність своїх тилів, полковник Жданович поводився вельми пасивно, нерішуче. Було видно, що активності київському полковнику не додавала й та позиція, яку зайняли влітку 1651 р. вищі православні владики на чолі із Сильвестром Косовим. Київський митрополит спільно з архімандритом Києво-Печерського монастиря Йосифом Тризною звернулися до Ждановича з настійливим проханням відмовитися від боротьби зі значними силами литовської армії, аби не спровокувати тим самим жертв серед козаків і місцевого православного люду, а також не допустити руйнувань у Києві. Церковні владики переконували козацького старшину в тому, що їхні звернення до польного гетьмана литовського із закликами до милосердя та запевненнями в тому, що всі вони «і духовного і світського всяких чинів люди, у підданстві і в усій його королівській волі бути бажають», обов'язково знайдуть відгук у серці Радзивілла.
Реагуючи на такі ініціативи митрополита, Жданович залишив оборонні рубежі на північних підступах до Києва та підійшов під стіни міста. Тим часом, отримавши звістку про наближення литовської армії, київські міщани масово почали покидати місто. За словами Самовидця, кияни масово сплавлялися вниз по Дніпру «ку Переяславслю, Черкасом і к іним містам коло Дніпра».
Отож при наближенні литовців козацькій старшині помічників у відбитті супротивника відверто бракувало. Спершу передовим силам литовського війська вдалося оволодіти й пограбувати Межигірський монастир у Вишгороді. А вже в ніч на 26 липня литовські війська відразу з трьох боків пішли на штурм Києва. Під час нічного штурму міста козакам вдалось втримати оборону. Але бій показав ненадійність київських захисних укріплень. І полковник Жданович після нетривалих роздумів віддав наказ про відступ з Києва.
По відходу з міста козаків митрополит Сильвестр, печерський архімандрит Йосиф, київський війт Андрій Ходика, київські бурмистри й райці, аби уникнути жертв і руйнувань, надіслали до литовського гетьмана своїх гінців, повідомляючи про беззахисність Києва та благаючи про милість до його мешканців. Надії на позитивні результати свого звернення до польного литовського гетьмана духовним і світським начальним людям Києва вселяла та слава, яка супроводжувала Радзивілла — лицаря шляхетного, котрий свято шанує кодекс лицарської поведінки. Отримавши від київських начальних людей запрошення до беззахисного міста, що віддавало себе у його владу, князь, тим не менше, не поспішив відразу вступати до Києва. Одні дослідники вбачають причину такої неквапливості польного литовського гетьмана в його побоюваннях потрапити нічної пори до засідки. Інші ж схильні пояснити поведінку Радзивілла його честолюбністю й безмірним гонором.
Адже, коли вранці наступного дня князь таки вступив до Києва, цей акт було обставлено за всіма канонами найпишнішого середньовічного церемоніалу: князь в'їжджав до столиці через руїни Золотих Воріт, перед ними на нього чекав київський війт з ключами, там же перебували й інші «батьки» міста, а також вищі церковні ієрархи на чолі з митрополитом Київським Сильвестром Косовим і печерським архімандритом Йосифом Тризною та «усім духовним чином». Війт із писарем поклали князеві під ноги міські корогви та передали символічні ключі від міської брами. По тому вони заново склали від імені всіх киян присягу вірності королю Яну II Казимиру. Після цього процесія рушила до Святої Софії, де митрополит Київський з усім священним собором відслужив на честь литовського князя урочистий молебень.
Незважаючи на всі виявлені киянами знаки пошани до князя Радзивілла, а також його вроджену шляхетність і пошанування правил чесного ведення війни, порятувати Київ від безчинств збройного люду все ж не вдалось. Після кількох днів спокійного постою в місті литовське військо взялося за звичні в таких випадках грабежі й мародерства. До того ж якісь «свавільники підпалили задля грабунків Київ, де згоріло понад дві тисячі будинків і кілька церков». Найбільше пожежі бушували 6 і 7 серпня. Не виключено, що підпали влаштовували козаки-диверсанти, щоб у такий спосіб помститися завойовникам і «викурити» їх із Києва. Утім більш імовірно, що вогонь пускали саме литовські жовніри, намагаючись у такий спосіб замести сліди своїх грабежів міщанських осель і культових споруд православних громад.
«Олена Прекрасна» української історії:
трагічна розв'язка романтичної історії
У попередніх главах книжки, де мова йшла про початок повстання під проводом Богдана Хмельницького, уже побіжно згадувалось про молоду й вродливу шляхтянку Мотрону, котрій судилось стати таким собі яблуком розбрату поміж двома вже немолодими удівцями: чигиринським підстаростою литовським шляхтичем Даніелем Чаплинським та сотником Чигиринського реєстрового полку Богданом Хмельницьким. Згадували й про щасливу розв'язку цієї історії, що втілилася в шлюб Богдана і Мотрони, освячений наприкінці 1648 р. авторитетом самого патріарха Єрусалимського Паїсія.
Ця романтична історія, що була тісно переплетена з перебігом важливих політичних, військових і соціальних подій, мала своє несподіване та, варто зауважити, не менш захопливе продовження. Щоправда, продовження це було менш романтичним і мало трагічну розв'язку. Хоч і цього разу історія не була позбавлена й політичного присмаку. Отож, ішов 1651 р. З початком весни Богдан Хмельницький на чолі війська вирушає на Волинь, куди висувається також і польська коронна армія та шляхетське ополчення на чолі з королем Яном II Казимиром. Сторони готуються до вирішальної битви, і саме в цей час з Чигирина донеслася звістка про подружню зраду цієї «Олени Прекрасної» українсько-польської війни середини XVII ст.