Приблизно з 12—13 жовтня розпочалися збройні змагання козаків і татар з коронними військами неподалік Кам'янця. Наприкінці жовтня Ян II Казимир провів воєнну раду, учасники якої ухвалили рішення силами кінноти наступати на козацьке військо. Щоправда, з'ясувавши кількість військ, які їм протистояли, король втратив бойовий запал, так і не наважившись віддати наказ про наступ. Ще більш ускладнили становище коронної армії тривалі холодні дощі та ранні морози, що спричинили епідемії та голод. На цей час українсько-кримським військам вдалося завдати польським загонам декілька відчутних поразок, що поволі все більше деморалізовувало обложених. На початок грудня втрати польського короля становили вже близько 10 тисяч вояків, і становище його війська стало катастрофічним. Унаслідок вдалого маневрування Війську Запорозькому й Орді вдалося перекрити всі шляхи доведення продовольства і фуражу з Покуття та Кам'янця, і становище обложених стало вкрай важким. Великий коронний канцлер Стефан Корицинський з тривогою доповідав королю, що коли супротивники будуть «біля їхнього, табору стояти й не почнуть наступ, то їм усім (жовнірам. — Авт.) з голоду й нестатків доведеться помирати». Вельми поширеним явищем стало дезертирство жовнірів і шляхти, подеколи воно набирало масових організованих форм, протистояти яким командування було не в змозі.
Чи не єдиним виходом зі скрутного становища для короля стало повторення зборівського сценарію 1649 р., тобто зав'язування сепаратних переговорів з кримським ханом. І, реально зваживши свої скромні можливості, оточення Яна Казимира вирішило таким своїм шансом скористалися. Третього грудня неподалік Нового замку в Кам'янці розпочалися польсько-кримські перемовини. На запрошення хана на переговори прибула й українська делегація на чолі з генеральним писарем Іваном Виговським. Утім, як з'ясувалося, їй була відведена роль пасивного спостерігача за перебігом польсько-кримського діалогу. Двосторонні ж домовленості сторін, досягнуті 5 грудня, передбачали припинення бойових дій за умови гарантування польським керівництвом виплати хану «споминків» та участі у війні Криму з Російською державою. За наполяганням Іслама III Ґерая король своїм словом гарантував козакам збереження традиційних прав і привілеїв, а також проголосив реанімацію постанов Зборівського договору. Щоправда, у дійсності угода лише в окремих положеннях відтворювала зміст договору 1649 р., ігноруючи принципові питання щодо збереження адміністративно-територіальної автономії Війська Запорозького, заборони на перебування коронних військ у Подніпров'ї, задоволення потреб православної церкви тощо. Угода передбачала негайну окупацію козацької України коронними військами, повернення туди шляхти, а відтак і поновлення дореволюційних повинностей селян і міщан. Зрозуміло, що Кам'янецький договір абсолютно не відбивав результатів Жванецької кампанії, перевага в якій була не на боці короля, а його супротивників.
Переяславський вибір 1654 р.
«Гетман будет в братстве не так, как крымской хан; не будем тесноты никакие чинить»
Шукаючи шляхи виходу з тієї кризової ситуації, у яку дедалі більше скочувалася козацька Україна, гетьман Хмельницький ще на початку березня 1653 р. відіслав до Стамбула представницьке посольство. Як засвідчив тогочасний османський хроніст Наїма, Богдан доручив своїм повноважним представникам засвідчити в турецького султана Мехмеда IV факт взяття під протекторат Війська Запорозького, а також привезти в Україну атрибути султанської зверхності. Реалізація такої дипломатичної процедури долучала б Гетьманат до сфери впливу Високої Порти. Відповідно й напад на українські землі розцінювався б як напад на саму імперію.
Реагуючи на прохання української сторони, турецьке керівництво відіслало до Чигирина «велике» посольство на чолі з Мехмед-агою. Посол привіз Хмельницькому грамоту великого візира Мустафи. Там повідомлялося, що султан, милостиво зваживши на клопотання гетьмана, погоджується виявити Військові Запорозькому свою високу ласку й взяти його «в підданство і покровительство». Крім грамоти візира, Мехмед-ага привіз гетьманові також атрибути влади залежного від Порти васала — булаву, бунчук, кафтан і знамено. Згідно зі свідченнями генерального писаря Івана Виговського, Хмельницькому запропонували протекторат на суттєво кращих умовах, аніж навіть кримському ханові. Обов'язки ж Війська Запорозького після прийняття протекції Мехмеда IV мали б зводитися до наступного. Передовсім гетьманський уряд мав би передати Порті від управління й розміщення свого гарнізону місто Кам'янець-Подільський, яке мало б стати не лише місцем розташування османської адміністрації, а й уособлювати собою зверхність султана над Україною. Крім того, як плату за покровительство й опіку над Україною Гетьманат повинен був щорічно сплачувати данину в розмірі десяти тисяч золотих і десяти тисяч волів й овець. Мілітарна складова османської протекції мала втілитися в участі козацького війська у війнах, які б провадила Порта.
Але перш ніж ухвалювати доленосне рішення, варто було все добре зважити. А зважувати було що... Адже з тексту грамоти й з розмов з послом було зрозуміло, що Порта планувала захищати нового васала від неприятелів винятково силами своїх причорноморських васалів — Кримського ханства та інших орд, що кочували землями Північного Причорномор'я. За таких умов Хмельницький і просить посла зачекати з укладенням угоди, покликаючись на несприятливий для переговорів час. А сам намагається розіграти турецьку карту в політичній грі з Москвою. І, як показав розвиток українсько-російських взаємин у наступні місяці, це йому блискуче вдається.
Ще 22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський вкотре безуспішно ставлять питання про прийняття Війська Запорозького під протекцію царя та надання військової допомоги в боротьбі з Польщею. А от коли 20 червня до Москви надходить інформація від путивльських воєвод про наміри Порти взяти Україну під свій протекторат, уже 22 червня Олексій Михайлович звертається до Богдана Хмельницького з грамотою, вперше пропонуючи «вас принять под нашу царского величества высокую руку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поношеніе». А двадцять восьмого червня думний дяк за дорученням царя оголошує стрілецькому війську попередження про можливість близьких воєнних дій. Утім початку бойових дій царським ратникам довелось чекати ще майже цілий рік.
«Чтоб их не отпустить в подданство турскому салтану или крымскому хану». Українське питання в рішеннях Земського собору 1 жовтня 1653 р.
Якраз у той час, як в Україні розгорталася Жванецька кампанія, на свято Покрови Пресвятої Богородиці, на 1 жовтня 1653 р., до Москви було закликано представників усіх соціальних верств, що мали право давати царю поради щодо ведення державних справ. Цього разу предметом «ради» мали стати справи «литовські» і «черкаські», тобто ті, що були пов'язані зі взаєминами з Великим князівством Литовським, яке уособлювало собою всю Річ Посполиту, та Україною.
Більш розгорнуто предмет нарад було викладено вже на самому Соборі, коли після урочистого богослужіння до Грановитої палати, де проходили засідання, «государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии самодержец, пришед от празника от покрова пресвятые Богородицы». Отоді-то його учасникам спочатку об'явили «литовского короля и панов рад прежние и нынешние неправды, что с их стороны делаютца к нарушенью вечного докончанья», а по тому відкрили карти й в українському питанні: «Также и запорожского гетмана Богдана Хмельницкого присылки обьявити, что они бьют челом под государеву высокую руку в подданство».