Восени 1620 р. Богдану вже виповнилось 25 років, і в похід він вирушив під командуванням батька — чигиринського підстарости Михайла Хмельницького у складі Чигиринської сотні. На початку вересня коронні війська форсували Дністер. Здійснивши блискавичний маневр, під вечір 12 вересня Станіслав Жулкєвський зайняв під селом Цецорою (розташовано на лівому березі Прута за 18 верств від Ясс) старі окопи, вириті польськими жовнірами ще 1595 р. За деякий час сюди ж прибула супротивна сторона. А з ранку 18 вересня на березі Прута розпочалася запекла битва. Перший день бою переможця не виявив. А вже під час бою, що розгорівся наступного дня, налякані молдавани перейшли на бік Іскандер-паші, унаслідок чого коронні війська зазнали серйозних втрат: лише вбитими Жулкєвський втратив тисячу вояків. Невдача викликала панічні настрої серед жовнірів. А в ніч з 20 на 21 вересня в коронному таборі почали поширюватися чутки, що нібито коронні гетьмани та вищі коронні чини потай утекли з-під Цецори. У сум'ятті, що настало по тому, хтось підпалив намети й вози. А тим часом молдавський господар і дехто з польських аристократів почали терміново лагодити переправу через Прут. Боячись бути кинутими напризволяще, по ній ринулися на протилежний бік річки перелякані жовніри. У паніці, що було вчинено на переправі, чимало з втікачів потонуло, а на тих, кому поталанило благополучно подолати водну перепону, на протилежному березі річки вже чекали зголоднілі до ясиру сини Причорноморських степів.
Великий коронний гетьман у цій тотальній паніці таки спромігся організувати відхід головних сил оборонним табором з-під Цецори у напрямку Могилева-Подільського. Переслідуване турецько-татарською кіннотою, коронне військо за тиждень зуміло подолало понад 160 верств. До Дністра, за яким можна було б відірватися від переслідувачів, залишалося всього лишень близько 10 верств. Аж раптом у таборі коронних військ знову сталася з невідомих причин смута, скориставшись з якої Іскандер-паша зумів розірвати оборону супротивника, проникнути в укріплений табір, а невдовзі по тому й розгромити його вщент. У тому сум'ятті, що трапилося на підходах до Дністра, вирватися з оточення й порятувати своє життя пощастило не більше ніж двом тисячам жовнірів і військових слуг. Решта ж або загинули, або потрапили до полону. Старший з Хмельницьких «голову свою поклав на Цецорі», а ось Богдан потрапив до турецької неволі.
Доля закинула козака до Стамбула. Там він перебував у неволі в одного зі старшин султанського флоту, котрий мешкав у кварталі Касим-паші. Як згадував пізніше сам Богдан, він терпів «два роки суворого ув'язнення». Яким чином невільнику поталанило вирватися на батьківщину, достеменно невідомо. За одними відомостями, на волю його було викуплено матір'ю, за іншими — козаки обміняли молодого побратима, «вдячно згадуючи його батька», на полонених турків.
Тим часом на Подніпров'ї швидкими темпами відбувалося поширення магнатського господарства. Це вкрай негативно позначилося на стані козацького господарювання загалом і спровокувало гострий конфлікт особисто в житті Хмельницького. Конфлікт зачався відтоді, коли Олександр Конєцпольський, здобувши 1633 р. уряд корсунського й чигиринського старости, отримав у своє порядкування Мліївський ключ і почав на свій розсуд визначати його межі, намагаючись загарбати якомога більше суміжних з ним земель. Серед інших до ока магната припав і хутір Суботів, який Богдан отримав у спадок. Батько держав суботівську землю, як зазначалось у тогочасних офіційних документах, «спокійним володінням», не маючи на неї належних документів. Відсутність власних підтверджень на право володіння Суботовом робило позицію сотника вельми вразливою в майновому спорі з місцевим старостою. Власне, це дуже швидко зрозумів і сам Хмельницький, коли на його скаргу щодо утисків з боку магната, подану до сейму, прийшла відповідь, яка вимагала підтвердження його правоти з боку... усе того ж Конєцпольського.
Активність Конєцпольського в намаганнях відібрати в козацького сотника його родинну власність обумовлювалась зацікавленістю в її отриманні з боку вірного клієнта молодого магната — чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського, котрий планував осадити на місті козацького хутора власну слободу, пообіцявши при цьому своєму патрону суттєве збільшення прибутків староства. На щастя Хмельницького, в умовах плекання королем і його оточенням планів війни з Османами й активного використання в ній військової потуги Війська Запорозького козацькому реєстровому старшині вдалось знайти собі впливового союзника в особі Владислава IV, котрий привілеєм від 22 липня 1646 р. затвердив за чигиринським сотником хутір Суботів. Проте специфіка Речі Посполитої полягала в тому, що на прикордонні Дикого Поля влада короля була не надто впливовою. Відтак і бажаного спокою королівське пожалування Хмельницькому не принесло.
Щоправда, пізніша оповідь вказувала на те, що від короля козацький старшина отримав не лише майнове пожалування. На аудієнції Владислав IV, вислухавши від Хмельницького жалі на магнатські утиски, зауважив на латині: «Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?» Справжню ціну цієї безкоштовної королівської поради козацькому старшині оцінили вже наступники короля, побачивши на власні очі всі ті нещастя королівства, що їх таки спричинила шабля Хмельницького. Наразі ж під час свого одруження з донькою калуського старости Замойського Олександр Конєцпольський поступився домаганням Чаплинського й дозволив своєму слузі зайняти Суботів звичним для тих часів способом — шляхетським наїздом. Ба більше, Чаплинський навіть підготував замах на життя Богдана. 1647 р., коли татари напали на Чигирин, у розпал бою один коронний жовнір нишком ударив Хмельницького шаблею по шиї. За щасливим збігом обставин на голові в козака був шолом із залізною сіткою, яка й затримала удар. А виправдання жовніра звучали доволі цинічно: нібито він сплутав козака з татарином. Хоча насправді Богдан не лише їхав серед реєстрового війська, а й перебував безпосередньо біля чигиринського полковника.
Восени того ж року Конєцпольський не лише відібрав у козака хутір, а й кинув в ув'язнення, нібито за незаконне посідання маєтків, що йому не належали. Запопадливий Чаплинський, скориставшись нагодою, вирішив назавжди замкнути за Хмельницьким двері ув'язнення, висунувши проти опонента звинувачення в зраді — підготовці морського походу козаків. Зважаючи, що провина зради каралась у Речі Посполитій засудженням до ганебної смерті (через четвертування чи саджання на кіл), а король і його варшавське оточення не поспішали оприлюднювати факти своїх таємних зносин з козацької старшиною, для Хмельницького залишався єдиний вихід — «податися на Низ, до інших таких подібних покривджених, котрих немала кількість по тих краях низових і по островах морських була; і вони собі Хмельницького вождем обрали».
Як не рідко бувало в історії, особистий побутовий конфлікт спровокував кардинальні суспільні зрушення. Занадто вже типовим для козацької України виявився вміст брутально розкритої всемогутніми коронними магнатами суботівської скриньки Пандори. Як з'ясувалося, десятиліття золотого спокою виявилось неспроможним заколисати генетично неспокійну козацьку енергію. «Ляхи запхали нас у міх, але не зав'язали» — так метафорично змалювала ситуацію тогочасна козацька приповідка.
«Східні креси» Речі Посполитої у вогні.
Заграва під Жовтими Водами
Вибравшись на Запорожжя, Хмельницький, тим не менш, не зміг проникнути на Січ, оскільки на Микитиному Розі стояла залога реєстрових козаків, а на острові Хортиця перебував загін драгунів зі складу коронного війська. А тому бунтівний старшина зупинився на місці розташування старої, Томаківської, Січі і вже звідти закликав козаків долучатись до виступу. Велике враження на козацтво справляли розповіді про те, що сотник має королівську корогву й листа Владислава IV, де той визнавав козацькі права та привілеї. Очевидці стверджували, що бачили в руках Хмельницького й лист з червоною, королівською печаткою, і власноручний підпис Владислава IV.