Проте, аби продовжити шлях, Бутурліну не довелося очікувати на повернення Портомоїна: за кілька днів до Путивля з України прибув царський гінець, котрий супроводжував посольство стольника Родіона Стрешньова. Ось від нього боярин довідався й про стан справ в Україні, і про відсутність якихось небезпек і загроз для успішного продовження місії. Утім наказ про перетин українського кордону царський боярин так і не віддав, оскільки не отримав з Москви необхідних царських грамот й клейнодів для Хмельницького. Отож відправлений з-під Жванця назустріч Бутурліну полковник Іван Федоренко застав його 3 грудня ще по той бік кордону, у Путивлі, як, власне, і Яків Портомоїн, котрий 7 грудня повернувся із зібраною особисто в Україні інформацією.
У дорогу «велике посольство» вирушило лише 20 грудня. Двадцять другого грудня уповноважені царя «за рубеж пришли в черкасской городок в Карабутов». Наступного дня в Карабутові в церкві Миколи Чудотворця було влаштовано урочисте богослужіння. Як занотував до свого статейного списку Бутурлін, заледве вони наблизилися до наступного за Карабутовим українського міста Красного, як назустріч їм виїхав тамтешній городовий отаман Матвій Філонов «з знаменем, а с ним казаков человек со 100 и больши на конех». А коли царські люди перетнули міську межу, тут їх зустріли «священницы в ризах со кресты, и с иконами, и со святой водой, и всем городом с великою радостию». У соборній церкві, куди попрямувало посольство, «пели „достойно есть“, и ектенью говорили, и молили Бога о государском многолетнем здоровье».
У наступні дні «радість велика» ширилась уже іншими українськими містами й селами, через які прямувала російська делегація. Її зустрічали то місцеві полковники, то сотники й городові отамани, котрих супроводжували кінні козаки з прапорами, а в містах і містечках обов'язково чекали представники кліру з хрестами, образами й святою водою. Усе вказувало на те, що український гетьман доклав чимало зусиль до того, аби дисциплінованістю козаків і набожністю всього українського люду справити на гостей гарне враження й таки довести розпочату справу до логічного завершення.
Під вечір 31 грудня повноважне посольство царя наблизилося до Переяслава. За п'ять верств від міста його зустрів місцевий полковник Павло Тетеря, котрий проголосив зворушливу промову зі словами вдячності на адресу «благоверного с благоверных и благочестивого с благочестивих государя царя и великого князя Алексея Михайловича». На підході до міста царських дипломатів козаки вітали пострілами з самопалів, а міську громаду представляли війт і місцевий протопіп Григорій, котрий також на честь гостей з Москви виголосив вітальну промову. У кафедральному соборі Переяслава протопіп провів урочистий молебень за царя та його родину. Після чого по виході Бутурліна «со товарищи» з церкви на їхню честь знову було влаштовано салют з гармат, встановлених на замку.
По прибутті до Переяслава на переговори з гетьманом Хмельницьким боярину довелося чекати цілий тиждень. І причина такої затримки, варто сказати, була досить поважна. Богдан, повернувшись із Жванецької кампанії, нарешті отримав можливість з належними християнськими почестями провести в останню путь тіло свого старшого сина Тимоша, котрий ще кілька місяців перед тим загинув на молдавській землі. А вже після траурних церемоній гетьман ще на деякий час затримався на дніпровському перевозі поблизу Домонтова, оскільки річка вкрилася кригою, але крига не достатньо зміцніла, аби втримати на собі карету гетьмана. Затримка Богдана на Дніпровському перевозі тривала близько тижня. Згодом ця обставина дасть поживу творчій уяві письменників і поетів, котрі розгледіли в домонтівських очікуваннях гетьмана своєрідний внутрішній Рубікон, здолати який Хмельницькому не відразу вистачило сил. Погані передчуття й тривоги нібито закривали зазвичай рішучому Богдану шлях до Переяслава. Утім жодних документальних натяків з цього приводу не існує, а політичні реалії, що втілилися в постановах Кам'янецької польсько-кримської комісії кінця 1653 р., простору для маневрування Хмельницькому не залишали. Отож, Переяславський шлях, можливо, і лякав своєю непередбачуваністю, але на той момент був для гетьмана та його соратників чи не єдиним...
Скільки ж рад відбулось у Переяславі 8 січня 1654 р.?
До Переяслава Хмельницький прибув пізно ввечері 6 грудня. Наступного дня до міста приїхали генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський та інші вищі козацькі старшини. Увечері 7 січня відбулася перша неформальна зустріч Богдана, котрого супроводжували Виговський і Тетеря з боярином Бутурліним. На ній і було узгоджено процедуру проголошення переходу України під протекцію царя, що мала відбутися вже наступного дня.
Ближній царський боярин запропонував провести процедуру передачі гетьману царської грамоти у дворі тієї садиби, де він зупинився на постій. Після чого в соборній церкві міста політичний акт прийняття України під царську зверхність мав би отримати закріплення відповідною присягою, а вже по її завершенні, пропонував Бутурлін, він пожалує Хмельницького царською булавою та прапором. Акт передачі царських клейнодів й увінчає Переяславський церемоніал. Гетьман проти такого сценарію розвитку подій не мав жодних заперечень. Єдине, що він до нього додав, так це пропозицію про скликання вранці наступного дня старшинської ради, на якій він волів би ознайомити полковників зі своїм наміром «учинитися під високою царською рукою». Решта пунктів програми — вручення грамоти царя, приведення старшини до присяги та передача царських клейнодів і пожалувань — мали залишитися в силі.
Ранок 8 січня розпочався за сценарієм, узгодженим гетьманом Хмельницьким з боярином Бутурліним напередодні. «С утра рано» український гетьман закликав до себе на раду «полковників, суддів, військових осавулів», котрі на тій раді «под государеву высокую руку поклонилися». Щоправда, вже на цій старшинській раді (у статейному списку великого царського посла її називають «таємною радою») несподівано виринула ідея щодо скликання ще однієї ради — Генеральної, яка мала відбутися на міському майдані Переяслава вже... пополудні 8 січня.
Зрозуміло, що процедура скликання подібного роду зібрання вимагала набагато більше часу для його підготовки. Адже після виснажливої осінньої кампанії 1653 р. козацьке військо було розпущене гетьманом по домівках і перебувало за сотні верств від Переяслава. У місті та його околицях перебували лише місцеві козаки та запрошені Хмельницьким на раду вищі козацькі старшини. Отож, уже за визначенням скликана в Переяславі на другу половину 8 січня рада не могла бути Генеральною. Але питання постають не лише щодо рівня представництва майбутньої ради, а й, власне, самої доцільності її скликання. Адже востаннє гетьман збирав Генеральну раду аж 1651 р.! Після цього, остаточно пересвідчившись у її громіздкості та неефективності при вирішенні важливих питань державного життя, Хмельницький радився лише з членами більш мобільної, керованої й ефективної старшинської ради.
Кому зі старшин прийшла в голову ідея скликання начебто Генеральної ради — невідомо. Можна лише висловити певні здогадки щодо мотивації цього вчинку. Вочевидь, у такий спосіб гетьманський уряд, по-перше, прагнув відбити бажання поляків продовжувати воювати з Військом Запорозьким, яке відтепер мало сильного союзника, а по-друге, продемонструвати всій Україні та її сусідам факт міжнародного визнання розриву козацтва з польським королем. Але поза тим о другій годині дня за наказом старшини почали бити в барабани, закликаючи козаків і переяславських міщан на раду.