Вдало підсилив добре продуману гру Хмельницького по дезінформації ворога й полон українця-перекладача, котрий засвідчив присутність у таборі повстанців татар Тугай-бея, причому в кількості майже 50 тисяч ординців, а також близький прихід на допомогу Богдану самого кримського хана Іслама Ґерая III на чолі решти орд. Важко сказати, наскільки добре обізнане з реаліями кримського життя коронне командування повірило в таку відверто завищену кількість татарського війська, приведеного перекопським мурзою (адже таку велику Орду мав би очолювати якщо не особисто хан, то принаймні його перший заступник — калга). Але, як відомо, у страху очі великі. А ситуація, що склалась на той момент для коронного війська, відверто не сприяла ухваленню продуманих й адекватних реаліям рішень.
Зважаючи на поширення загрозливих чуток, Потоцький скликав воєнну раду, на якій думки присутніх щодо планів проведення кампанії кардинально розійшлись. Зокрема, войовничо налаштований польний гетьман Мартин Калиновський переконував присутніх у доцільності укріплення табору й організації в ньому ефективної оборони. Натомість великий коронний гетьман вважав, що «боронитись на місці — це певна загибель для всіх; якщо ж відходити табором, є хоч якась надія». Більшість учасників ради підтримали позицію Потоцького.
На світанку наступного дня «тихо відсурмили через мундштук, щоб покинути всі тяжкі вози, а для табору взяти лише легкі», і коронні війська та магнатські надвірні корогви рушили укріпленим табором по Корсунському тракту, у бік Богуслава. Козаки Хмельницького й татари Тугай-бея неквапом рушили слідом. І лише тоді, коли супротивник увійшов у порослу лісом і чагарником Горохову Діброву, розпочався навальний штурм табору. Зі слів очевидця подій, котрому серед інших жовнірів також не поталанило брати участь у тому нещасливому бої, постає наступна картина однієї з найтрагічніших поразок Речі Посполитої: «Табір увійшов у ту діброву, наче в якусь матню: не міг просуватись далі, бо дороги були розкопані й завалені. На тил табору потужно наступали татари, козаки завдавали великих втрат з переду і з боків із заздалегідь приготовлених шанців. Наші мужньо боронились у кожному закутку табору, але, потрапивши в таку пастку, не могли витримати такої потуги неприятелів».
Кульмінація бою розтяглася більш ніж на чотири години, протягом яких табір коронних військ було розірвано козаками й татарами в декількох місцях. Жовніри на чолі зі своїми гетьманами й командирами вчинили відчайдушний спротив. Сам великий коронний гетьман рубався як простий вояк, отримав три шабельних удари в голову й лише завдяки міцному шолому залишився живим. Не менш гідно поводився й польний гетьман Калиновський, котрому вдалось згуртувати навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців, які майже всі загинули, але не відступили. Калиновський отримав поранення козацькою кулею в лікоть та татарською шаблею — у голову.
Утім така гідна поваги відчайдушність полководців не порятувала армію. Близько третьої години дня 16 травня 1648 р. коронна армія Речі Посполитої припинила своє існування. У полон потрапили відразу два коронних гетьмани — великий коронний Миколай Потоцький та польний Мартин Калиновський.
Відразу після трагічної для Речі Посполитої корсунської розв'язки, згідно з повідомленням сучасника, відбулася зустріч Богдана Хмельницького з полоненим Миколаєм Потоцьким. На ній коронний гетьман, нібито киваючи в бік татарських союзників козацтва, саркастично запитав свого переможця: «Хлопе, чим же заплатиш такому зацному рицерству орд татарських?» Відповідь Хмельницького була лаконічною і мало втішною для співрозмовника: «Тобою... й іншими з тобою».
«Рідко хто в тій крові у той час рук своїх не умочил».
Криваві жнива літа 1648-го
Блискучі перемоги, здобуті повсталими під Жовтими Водами та Корсунем, гучним відлунням прокотилися по всій Україні. Найперше бажання, яке виникло в Хмельницького після них, було продовжити переможний похід. Тим паче що в другій половині травня до козацького зверхника примчав гонець з Криму з повідомленням про виступ у похід хана Іслама Ґерая III на чолі Орди. Та й сама повстанська армія зростала буквально щодень, і до Білої Церкви в 20-х числах травня Хмельницький прибув уже на чолі тридцятитисячного війська.
Утім гучні перемоги мали й свій зворотний бік. Вони не лише відкривали нові горизонти, але й породжували нові проблеми. Передусім значної уваги потребували взаємини з Кримським Юртом. Великий коронний канцлер Єжи Оссолінський оперативно відреагував на появу в обозі повсталих козаків союзників з Криму та почав ще з березня 1648 р. вживати заходів, аби розірвати козацько-татарську воєнну співпрацю. Польська дипломатія тиснула на Порту через двір французького короля та впливового кардинала Джуліо Мазаріні, по тому залучила до справи васала турецького султана молдавського господаря Василя Лупу. І врешті-решт це принесло позитивний результат: великий візир Ахмед-паша викликав до двору ханського капі кагіасі (постійного представника васально залежного правителя при султанському уряді) й доручив негайно вирушати до Іслама Ґерая III з наказом припинити надавати допомогу козакам. Аби остаточно знеохотити кримську старшину до продовження воєнної співпраці з козаками, Порта заборонила купувати в кримців живий товар, а саме продаж ясиру головним чином і формував матеріальне зацікавлення татар у поході.
Отож, коли 23 травня під Білою Церквою врешті відбулась зустріч Богдана Хмельницького з Ісламом Ґераєм III, козацькому гетьманові хоч і виявили всі характерні ознаки «монарших почестей», проте його ентузіазм щодо продовження походу адекватної реакції не отримав.
Тим часом в Україні з весни 1648 р. спостерігається масове покозачення простолюду, а за цим козаки-неофіти беруть активну участь в погромах шляхетських маєтностей. Під впливом тривожних повідомлень шляхта почала масово покидати навіть міста південно-східної Волині, а звідти паніка перекинулась на обивателів Подільського й Руського воєводств. У Львові, наприклад, населення перебувало «у страху і трепеті вдень і вночі», а в'їзд до міста задля безпеки містян здійснювався лише через одну в'їзну браму. Улітку винищення панів, урядників, орендарів, погроми панських садиб і замків, привласнення майна тощо набуває масового характеру і, за спостереженням Адама Киселя, перетворюється на «жахливу селянську війну». Козацький літописець Самовидець, оповідаючи про літо 1648-го, з жалем констатував: «Рідко хто в тій крові у той час рук своїх не умочил і того грабленія тих добр не чинил. І на тот час туга велика людем всякого стану значним була і наругання от посполитих людей».
Передусім жертвами цієї війни стають римо-католицькі ченці і священики. Згідно зі свідченнями тогочасних джерел, траплялись випадки, коли повсталі селяни й міщани відпускали живими шляхтичів, але вбивали представників римо-католицького духівництва. Великого розголосу на коронних землях Речі Посполитої набули звістки про напади повстанців на єзуїтську колегію в Переяславі наприкінці весни — початку літа 1648 р., вбивство членів католицького ордену домініканців у Чорнобилі восени того ж року. Налякані репресіями з боку повсталих, члени католицьких орденів масово покидали терени Подніпров'я, Волині й навіть Поділля, шукаючи захисту за мурами Львова й Замостя.
Не менше ненависті вилилось і на голови членів єврейських громад, яких було чимало в українських містах і в шляхетських маєтностях. Звичайно, найбільше єврейського населення в Україні проживало в щільно заселених західних і центральних регіонах, і саме там найгострішим було напруження поміж ними та місцевим українським населенням. Адже в містах євреї були прямими конкурентами українських міщан, котрі займалися ремеслами й торгівлею, а в шляхетських маєтностях саме вони переважно представляли інтереси шляхтичів, виконуючи функції управителів маєтностей чи орендарів. Тобто уособлювали собою той нестерпний соціальний гніт, що в місцевого православного населення набував антагоністичного релігійного й національного присмаку.