У козацьких степах ще на зламі XVII ст. єврейського населення було не так багато, як у більш освоєних західних регіонах. Але вже по мірі просування шляхетського фільваркового господарства на Подніпров'я чисельність євреїв тут суттєво збільшується, і саме на свої плечі вони покладають ношу утвердження шляхетського господарювання ціною витіснення звідси козацького способу життя. Хоча, звичайно, найбільш тісними й переважно конфліктними все ж були стосунки євреїв із селянами, а особливо тими, що були задіяними в шляхетському фільварковому господарстві.
Самі євреї усвідомлювали ненормальність ситуації, що склалась на той час в Україні, і співчували тяжкому становищу безправного українського селянства. Зокрема, відомий єврейський хроніст Натан Гановер, оцінюючи становище селян-християн в Україні, відзначав, що в державі християнського володаря, замість того аби бути їхніми служниками, євреї панували над ними: місцеві селяни стали «такі нещасні та мізерні, що всі верстви людей, навіть наймізерніші серед них [євреї], стали їхніми панами».
Доволі цікавим у цьому контексті є й нотатки, що їх зробив прибулий з Апеннінського півострова Ієронім Піноцці, котрий у Польщі служив особистим секретарем короля, отож був добре обізнаний із устроєм держави, що стала в такий спосіб для нього рідною. «Жиди в Україні, — писав Піноцці, — є з давніх часів таким чином і таким правом, як по інших містах коронних, але вони великодушні й дуже ділові. Поводилися перед тим скромно, доки самі пани були старостами, в Україні перебували. Дозволили їм поширитися 30 років тому, коли староства почала давати дітям у пелюшках, коли управління ними потрапило до рук панських слуг, які почали прислуховуватися до жидів, а ті запропонували збирати великі прибутки з місць, де не було ніяких, офіруючи оренди по 20 тисяч золотих, аби тільки пан видав заборону, щоб ніхто горілки не варив і не шинкував, а лиш вони самі. Що з великим гнітом для козаків діялося, особливо коли на жидівську вимогу підстарости посилали рубати котли й горілчані кварти, де такі знаходили».
Ось таким чином євреї потрапляють у самий епіцентр козацького конфлікту з владою Речі Посполитої й стають для найбільш пригнобленої селянської частини населення таким собі наочним уособленням соціального гноблення. Отож і немає нічого дивного в тому, що, коли конфлікт визрів і вибухнув небаченою раніше соціальною деструкцією, саме на голови єврейської громади він впав із найбільш руйнівною силою.
Дослідники звернули увагу й на той факт, що нерідко шляхта й коронне командування намагалось відкупитися від повстанців коштом євреїв, видаючи їх в руки повстанців, які, бажаючи соціального реваншу, або знищували їх, або перехрещували, або розплачувалися ними з союзним татарським військом. Мотиви такої поведінки шляхти чи коронного командування крилися в тому, що серед польської еліти було чимало таких, котрі покладали вину за вибух козацького повстання саме на євреїв, які у своїй гонитві за швидким збагаченням накладали невиправдано тяжкі побори й податки на місцевий люд.
Чи не єдино можливим способом порятунку для євреїв був перехід з іудаїзму на християнство. Про масове хрещення євреїв оповідав у червні 1648 р. московський посланець, котрий, мандруючи повсталою Україною, був свідком того, як «жиди де многие крестятца и пристают к их же воску. А лях де хотя и похочет креститца, и их не принимают, а всех побивают». Козацький літописець також зазначав, що «многіє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли». Щоправда, він же додавав: «...але зась знову; час угледівши, до Полщи поутікавши, жидами позоставали, аж рідко которій додержал віри християнской». Утім, як спостерегли дослідники козацького реєстру 1649 р., у ньому міститься більше двадцяти прізвищ, які походили від терміну «перехрист» і відповідно позначали людину, що перейшла на православ'я з ісламу чи іудаїзму. Отож, повторна зміна віросповідання чекала не на всіх «перехристів».
В особливому становищі перебували й вірні тієї частини православної церкви, які з часів Берестейської унії 1596 р. перебували у з'єднанні з Ватиканом. З одного боку, вимога Війська Запорозького про знесення церковної унії вже 1649 р. стане на переговорах з представниками Речі Посполитої однією з головних передумов замирення сторін. З іншого — тогочасні документи не фіксують проявів особливої люті повстанців по відношенню до своїх братів, які поєднались з римо-католиками. Вочевидь, в уявній ієрархії тогочасних ворогів повсталого люду уніати займали далеко не пріоритетне місце, і коли й згадували про них, так це в контексті повернення православним відібраних раніше на користь уніатів культових споруд.
Яким же було ставлення самого Богдана Хмельницького та козацької старшини до таких проявів свавілля й насильства з боку повсталого люду? Даючи відповідь на це запитання, насамперед варто зауважити, що повсталі селяни й міська голота своєю активністю об'єктивно допомагали козацтву в його боротьбі зі шляхтою, виступали, поруч з татарами, дієвими союзниками в цій війні. З іншого ж боку, слід пам'ятати, що мова йде про середину XVII ст., тобто часи, коли визначальними для ідентифікації індивіда були його соціальні характеристики. Старовинне козацтво наполегливо боролося за те, аби влада визнала його станом лицарським, військовим, а отже й привілейованим. І зрозуміло, поведінка простолюду, що не вписувалась у модель лицарської поведінки, викликала в козацької старшини неприйняття та відразу. Не кажучи вже про те, що жертвами погромів інколи ставали й православні монастирі, і старшинські маєтності.
Далеко неоднозначною в цих подіях була й роль православної церкви. З одного боку, звичайно ж, люди церковного кола не могли не вітати зусилля козаків щодо захисту православної церкви, «очищення землі» від римо-католицької присутності, чи, скажімо, щодо навернення (навіть у таких жорстких формах) іудеїв до християнської віри. Проте надмірний радикалізм зусиль повсталих лякав церковних ієрархів. Зокрема, Павло Алепський, котрий супроводжував патріарха Антіохійського Макарія в його подорожі українськими землями, зафіксував у своєму щоденнику, що серце східного владики «було обтяжене смутком» через плач єврейських дітей, батьків котрих закатували повсталі. Так само глава Київської митрополії владика Косов навесні 1649 р. домігся від козаків визволення єврейських бранців.
З іншого — важливо пам'ятати, що жахливі насильства в ту пору були явищем не лише звичним, а й таким, що практикувалось в обох протидіючих таборах. Яскравим свідченням перебільшення застосування сили та надмірної жорстокості є хоч би опис справи про захоплення роз'їздами коронних військ під Мозирем козаків у полон. Конфесата допитів фіксує, що один з полонених, Ярема Цецерка, «був таким твердим, що чим більше його мучили, тим менше він відповідав і, лише стиснувши зуби, мовчав. За те й був посаджений на палю». Іван Леонович виявився менш стійким і давав покази про кількість повсталих, їхнє озброєння. Власну участь у насильствах по відношенню до місцевої шляхти заперечував і — «цей також на палю вбитий». Іван Кривошевич сказав, що на козацьку службу був завербований лише в суботу, а в понеділок уже потрапив у полон. Відтак ані про озброєння, ані про кількість повсталих, ані про їхні дії та їхні плани сказати нічого не може. Слідчі повірили показам Кривошевича, і він — «так як є новий» — був «лише» обезглавлений.
Окрему, доволі похмуру сторінку в літопис обопільної ненависті й виливу нелюдської люті вписав і шляхетський улюбленець магнат з України князь Ярема Вишневецький. Козацьке повстання застало князя в резиденції його неозорих володінь на Задніпров'ї, містечку Лубни. У його розпорядженні була вельми потужна 6-тисячна армія, яка могла конкурувати не з однією монаршою армією в Європі. Але звістка про розгром коронних гетьманів під Корсунем мала такий потужний резонанс серед підданих князя, що він — людина загалом хоробра, щоб не сказати відчайдушна, — вирішив за краще негайно відступати на Правобережжя. На чолі військ князь Ярема рушив на Переяслав і Чернігів і під Любечем переправився на правий берег Дніпра. Далі його марш, позначений густим кривавим слідом, проліг через Овруч і Житомир на Брацлавщину, де була решта його маєтків.