Правда, із середини ХVI ст. спостерігається процес боротьби шляхти за ліквідацію правової нерівності, зокрема щодо князів. Низка законодавчих актів обмежила виняткові права князівської верстви, що було закріплено реформами 1564—1566 рр. та Другим Литовським Статутом (1566), за яким князі підлягали місцевому судочинству і стосовно права урівнювалися зі шляхтою. Однак «купуючи» згоду українських князів на Люблінську унію 1569 р., король польський, він же й великий князь Литовський Сигізмунд ІІ Август, та його оточення пішли на збереження для княжих родин давніх прав та пріоритетне надання урядових посад. Це призвело до того, що «княжата головні» відразу розпочали змагання за посади воєвод, каштелянів, старост тощо. Вони фактично отримали право особистої підсудності лише главі держави. Тому ніколи не з’являлися в місцеві суди, а якщо й приймали позов, то князя завжди представляли його слуги й адвокати. Якщо ж князі були незадоволені судовим рішенням, то його просто ігнорували. Навіть могли розгромити сам суд.
У Речі Посполитій, об’єднаній державі Корони Польської та Великого князівства Литовського, після Люблінської унії 1569 р. офіційно відмінили окремі князівські збройні частини. Тепер князі разом зі своїми воїнами мали виступати в лавах повітового ополчення. І все ж «княжата головні» набирали власні надвірні загони, чисельність яких не регламентувалася законом. Князі дістали змогу створювати не підпорядковані державі цілі армії у своїх володіннях. У цих арміях навіть служили іноземні найманці. Зібрати таке військо можна було досить швидко – на відміну від повітового ополчення. І звісно, воно більше відповідало вимогам часу, було більш боєздатним і дійовим. За деякими свідченнями, В.-К. Острозький здатний був виставити 15—20-тисячне військо. На той час не кожен європейський монарх міг похвалитися такою військовою потугою.
Отже, попри свою васальну залежність від короля польського чи великого князя Литовського, українські князі були достатньо самостійними. Особливо це стосувалося Острозьких. У XVI ст. їм вдалося зосередити у своїх руках великі земельні володіння. Їхнє князівство мало відносно сформовану систему управління, яка налічувала близько двох тисяч княжих «слуг»-управлінців, самостійне надвірне військо, а також культурні інституції – Острозьку академію зі слов’яно-греко-латинським шкільництвом, Острозький редакційно-науковий гурток, Острозьку друкарню, Дерманський культурний осередок тощо. Тому для нас цікавим є генезис роду Острозьких, зростання його могутності, формування в представників цієї княжої династії автономістських уявлень.
Першим відомим нам представником династії Острозьких є князь Данило з Острога (помер між 1366 та 1370 рр.). У деяких джерелах він фігурує як Daniel de Ostrow (Данило Островський). Правда, це могла бути помилка. Іноді траплялося, що Острозькі в писемних пам’ятках називалися (очевидно, помилково) Островськими. Наприклад, таке помилкове написання зустрічаємо у відомому заповіті княгині Гальшки Острозької 1579 року.
Про Данила збереглося дуже мало свідчень. Життя його припало на часи розпаду Галицько-Волинської держави (середина ХIV ст.). Він боровся з експансією польського короля Казимира Великого на територію Галичини, використовуючи при цьому допомогу татар. У принципі, нічого тут дивного немає. Його попередники, галицько-волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поляками. Тому варто відмовитися від одномірно-примітивного стереотипу «монголо-татарського іга». Руські князі не лише воювали з татарами, а й були їхніми союзниками – вільними чи невільними.
Відомо, що князь Данило мав свою печатку з гербом, який містив основні елементи «великого» герба Острозьких. Останній дійшов до нас, і він добре відомий дослідникам. Тобто Данила правомірно трактували як автономного правителя, що надавав письмові розпорядження, грамоти, скріплюючи їх своєю печаткою. Мав він і власні збройні загони, які використовував у боротьбі з поляками. Імовірно, саме Данило почав формування князівського домену на південних землях Волині й відбудову Острога, що був зруйнований під час монголо-татарської навали.