Як і слід було очікувати з огляду на розміри будівлі, головний зал корчми був невеликим. Утоптана підлога носила сліди тисяч селянських капців, перемежовуючись з кількома відбитками підкованих чоботів. За стойкою стояв власник корчми, єврей середніх років, який, очевидно, намагався не кидатися в очі і не був особливо задоволений скупченням озброєних людей у своїй корчмі. У залі, досить добре освітленій, стояло кілька столів, у тому числі довгий, на шість місць. Одного побіжного погляду в його бік було достатньо, щоб зрозуміти, що селянин надурив їх.
За ним сиділо п'ятеро гостей, а не троє, і вони точно були не з Німеччини. Коли Шенк побачив екзотичний одяг, підперезаний широкими пасами тканини, підголені голови, величезні вуса і вигнуті леза, він заскреготав зубами. Прибулі були поляками.
Найманець іноді бачив польських шляхтичів, то тут, то там вони попадалися на німецьких полях битв, куди вони приїжджали, щоб скуштувати веселого солдатського життя. Іноді вони мандрували країною, відправлені в освітні подорожі наставниками та батьками, іноді їх вабила перспектива заробити грошей або розважитися. Відколи з'явився Ковпак, багато з них, особливо зі східних прикордонних районів Речі Посполитої, приїхали, щоб побачити це диво на власні очі. Молоді аристократи з усієї Європи робили те ж саме. Однак, якщо французи, англійці та італійці займалися переважно світськими візитами та написанням віршів, то поляки спеціалізувалися на тому, щоб створювати нещадний бардак. Коли кількома місяцями раніше через Швайнфурт пройшла колона Лукаша Опалінського, магната, який вирішив, що має побачити Ковпак на власні очі, і приїхав до Німеччини з усім своїм двором, ордою підлабузників і половиною гусарської хоругві, Оксенштерні довелося відправити додатковий полк гусарів, щоб утримати місто в певному порядку, що, втім, не зовсім вдалось. Тому Шенк не відчував любові до вільних громадян Речі Посполитої.
Шляхтичі сиділи за столами, заставленими наїдками, багато пили, перекрикувалися на власному діалекті і час від часу вибухали залпами вульгарного сміху. Всі, звісно ж, були при шаблях – і всі напідпитку. Найманець уже збирався тихенько ретируватися, бо не хотілося йому ризикувати життям заради селянської корчми, коли вони помітили, що до корчми зайшли четверо кнехтів. Поляки одразу ж підняли немилосердний галас, жестами показуючи, що хочуть поговорити. Шенк, хочеш – не хочеш, підійшов до них разом із Сойкою. Поляки почали щось говорити по-своєму. Найманці у відповідь лише хитали головами. Шляхтичі почали щось бурмотіти до найтовстішого і найстаршого з них, який виглядав непритомним з затуманеними від горілки очима. Очевидно, однак, він був найбільш освіченим, бо почав говорити ламаною німецькою мовою:
– Мої колеги знають, quare in Germania жінка такі deformis sunt.
Шенк не зрозумів, що він має на увазі. У відповідь, за браком кращого варіанту, він запитав:
– Чи не знають вельможні панове, можливо, що-небудь про трьох вершників, які найпізніше вчора їхали із заходу?
Товстун, почувши німця, неввічливо скривився, наче хтось зробив йому прикрість, і почав шурхотіти до своїх товаришів, які вибухнули образливим реготом. Шенк почервонів.
– Якщо ні, – вклонився він якомога граціозніше, – то ми більше не будемо турбувати вельможних панів.
При цих словах поляк, що сидів на чолі столу, трохи старший за Шенка і вже напідпитку, схопився на ноги і почав щось кричати в бік найманця, розмахуючи кухлем і плюючи на стіл.
– Друг знати, чи ти його insultare, – невміло пояснив товстун.
Шенк зрозумів останнє слово і почав хитати головою на знак того, що ні, він нікого не намагається образити і не шукає бійки.
Той, що сердився, підхопив зі столу шаблю і витягнув її наполовину з піхов, а його товариші різко піднялися з мысць. Найманець відступив назад, роблячи суперечливий жест, щоб якось заспокоїтися.
– Я, Томаш Дембічак гербу Огоньчик, беру всіх присутніх у свідки, – прогарчав поляк, – що ця німецька сволота не хоче зі мною битися на шаблях, бо він боягуз, негідник, швабський собачник, у нього смердить з дупи, а його мати з ослом трахалася!
Шенк нічого не розумів з цих криків, але з інтонації, пози, гарчання та свисту присутніх неважко було здогадатися, що його просто ображають. Нарешті у нього не витримали нерви і він закричав:
– Закрий рота, селюк, і від'єбися!
Поляк тільки цього й чекав. Під радісні вигуки товаришів він скинув довгий верхній одяг, залишившись у сорочці та вільних штанях, оголив шаблю і стрибнув уперед через стільницю. Шенк, не маючи іншого вибору, висмикнув рапіру з піхов і штовхнув ногою стіл, щоб звільнити хоч трохи місця. Він ненавидів битися проти кривого леза, а тим паче в таких умовах – тісно, вузько, жодного простору, щоб тримати супротивника на відстані, що було найбільшою перевагою Шенка. На щастя, поляк багато випив.