Скандаліст кинувся на нього, як скажений пес. Найманець відскочив назад перед потужним ударом знизу, міг би контратакувати, але впав на якийсь стілець, хитнувся і почав лаятися. Поляк миттєво скоротив дистанцію, вдарив, Шенк парирував, вигнуте лезо шаблі, очевидно, зісковзнуло замість того, щоб чесно зупинитися, і шляхтич перейшов до нової атаки. Найманець подумував чи не свиснути хлопців, але відмовився від цієї ідеї. Це була дуель, і тільки цей факт врятував їх від безладної рубки з більш чисельним супротивником у тісному приміщенні.
Блядь, місця треба! Місця, а то він мене зарубає! – лунало в голові Шенка. У відчаї він висмикнув з піхов свій кинджал-левак – не надто корисний у сутичці з шаблею – у слабкій надії, що в ближньому бою майне шанс всадити його шляхтичеві під ребра. Той трохи розгубився, розтративши сили на перші, бурхливі атаки, відступив назад. Найманець почав кружляти навколо нього, збиваючи ногами табуретки, що брязкали об землю, і перекидаючи лавки. Супротивник швидко зрозумів, чого намагається досягти німець, і знову кинувся вперед, цього разу з млинцем, якого Шенк просто не міг уникнути, тож почав відчайдушний удар, збиваючи нападника з ритму. Той не скористався ситуацією і з розгону рубонув в інший бік, ніби забувши, що його шабля на кілька фунтів легша. Найманець знову рубонув, поляк мусив відскочити. Шляхтич наніс широкий удар зверху і праворуч, Шенк рефлекторно парирував його лівою рукою, клинок вислизнув, але йому було байдуже, і він уже приготувався до нового удару, коли десь у потилиці задзижчали тисячі застережливих дзвіночків.
Польські шаблі мають фальшиве лезо!
Занадто пізно. Поляк миттєво змінив напрямок різання і вдарив вістрям клинка догори в ліве плече знизу. Шенк відчув, як лезо пронизало м'язи і вдарилося об кістку, ковзаючи аж до пахви. Він закричав від болю. Рапіру з правої руки він не випустив, але ліва безсило впала, забризкавши підлогу фонтаном крові. Він опустився на коліна, шокований – якби поляк був менш п'яний або мав важчу шаблю, то відхуярив би йому руку.
Його супротивник тріумфально закричав і додав кілька, очевидно, образливих слів польською мовою. Він стрибнув назад до найманця, той насилу підвівся, але бій був закінчений, і вони обидва це знали. На щастя, загін Шенка теж це знав, і, не бачачи іншого виходу, оголив клинки. Сойка стрибнув на шляхтича ззаду і вправним рухом встромив йому кинджал між ребра. Поляки закричали на весь голос і вихопили шаблі з піхов, перестрибуючи через столи та лавки. Ніхто більше не цікавився переможеним. Сойка і двоє гессенців зчепилися з шляхтичами. Шенк, з великими труднощами притискаючи до боку руку, яка все більше кровоточила, підвівся і відчайдушно кинувся вперед, зрадницьки вдаривши найближчого до нього поляка, що бився, в спину. Чи мав цей удар якийсь ефект – він так ніколи і не дізнався, бо втратив свідомість.
□□□
Прокинувся Шенк від нестерпного, кошмарного болю в руці, що віддавав по всьому тілу. У нього було враження, що його ліва рука ось-ось відпаде і засохне десь у кущах, як обрубок. Він тремтів від холоду і страшенно хотів пити. Він розплющив очі.
Був пізній світанок. Він лежав на кінській попоні посеред просторої галявини, осяяної сонячним промінням. Весь його одяг і все навколо було вкрите тонким шаром осінньої паморозі. Він спробував доторкнутися до пораненої лівої руки, але зрозумів, що його правий зап'ясток прив'язаний до ременя. Спробував поворушити ногами – теж зв'язані.
Якого чорта? – встиг подумати він, перш ніж над ним з'явився чоловік.
– О, так ти живий, – пробурмотів незнайомець, присідаючи біля пораненого. Шенк чітко розгледів квадратну щелепу, блакитні очі, вузький рот і акуратно підстрижене каштанове волосся та бороду. – Постарайся не рухатися. Тебе добряче порізали.
– Хто ти такий? Розв'яжи мене, – прошепотів найманець пересохлим ротом.
– На даний момент, боюся, це неможливо. Вважай себе... е-е-е... полоненим. Мене звати Клаус, і хто я такий – це довга історія, але, безсумнівно, не така цікава, як те, хто ти є, мій поранений друже.
Шенк спробував відповісти, але не зміг вимовити ні слова. Клаус зрозумів, що відбувається, і підніс до його губ флягу з водою. Найманець пив із задоволенням. Він буркнув.
– Мене звати Адам Блаумберг. Я купець, їхав на ринок у Швайнфурт.
– З трьома іншими забіяками? Вони теж купці? Без будь-якого товару на продаж? Випарувався? А по дорозі побився в шинку, та ще й з якимись поляками? О, Боже, ти міг би щось й краще придумати.