– Кунеус, залишайся тут, – наказав "Імператор", – і поясни все це тим ван Смоком, чи як їх там, запропонуй їм компенсацію в гульденах.
– А чому це я? – обурився той.
– Ти хоч щось знаєш про лікування? Нічого, а от Ворстіус знає.
Наставник Катаріни грюкнув дверима і дав сигнал кучеру. Дівчина опустилася на коліна біля домініканця і почала обшукувати його кишені. Крім безлічі дрібних предметів: самородків свинцю і золота, пташиного пір'я, клаптиків різних матеріалів і засушених рослин, уламка чогось схожого на пірит та інших дрібниць, в яких легко можна було впізнати реагенти, вона не знайшла нічого цікавого. На шиї ченця висіли довгі чотки з екзотичного дерева. Вона зняла їх і сховала за ліф, щоб не загубилася. Катаріна намагалася згадати ім'я пораненого чоловіка. Гарсія? Марсія?
Обшуканий і стікаючий кров'ю іспанець на мить прокинувся. Він мало що бачив крім даху карети, але цього було достатньо, щоб зрозуміти, що навіть якщо він помре, то принаймні його не кинуть у випадковій гаазькій камениці. Він почав молитися.
– Padre nuestro, que estás en el cielo, santificado sea tu Nombre....
– Що він бурмоче?
– Я думаю, що він молиться. Не знаю що, бо не знаю іспанської. Далеко ще?
– Кілька кілометрів.
Поранений знову втратив свідомість. Катаріна, у незбагненному пориві... жалю? вдячності? дурості?... відчайдушно намагалася утримати його при житті. Вона сиділа навчіпочки біля його безсилого тіла і гладила його по голові, не в силах зробити нічого іншого. Заплямована кров'ю сукня вже давно втратила свій фасон. Професори дивилися на цю сцену з сумішшю огиди і захоплення, Бланшфлер – з повним романтичним розчуленням.
Катаріна погладила домініканця по брудному волоссю. Вона не знала, чому її так хвилює життя ченця. Але вона підсвідомо відчувала, що цій людині дуже важливо вижити, і в наївному акті відчаю дозволила цьому почуттю наповнити її, ніби її бажання втримати його в цьому світі повинно було мати якусь причинно–наслідкову функцію. Вона була настільки зосереджена на цьому, що лише коли "Імператор" торкнувся її руки, вона зрозуміла, що вони прибули.
– Тульп! Розбудіть Тульпа, він в університеті!
Дійсно, знаменитий лікар просто відвідав свою Alma Mater з візитом, хоча щодня практикував в Амстердамі. Відтоді, як Рембрандт намалював жахливий і скандальний образ молодого фізіономіста, що проводить розтин, він не міг втриматися від пацієнтів і всіляких пропозицій роботи. Оскільки він був гордим і зарозумілим чоловіком, це навіть лестило йому, але оскільки він понад усе цінував спокій і тишу, публічність йому зовсім не подобалася. Це, в свою чергу, призвело до того, що він став нестерпно сварливим і не зміг завоювати прихильність Катаріни.
Пораненого віднесли на кафедру медицини і поклали на ясеновому столі. Медик приплівся, натягуючи жилет на нічну сорочку; він був злий, як чорт. За ним тягнулася сонна орда цікавих студентів з позіханнями, яких Імператор, побоюючись пліток, безуспішно намагався розігнати. На жаль, його професорський авторитет виявився слабшим за сенсацію, яку викликав поранений.
Тульп з кислим обличчям встав перед Ворстіусом.
– Що це за галас? Невже людина не може виспатися, невже це не могло почекати до ранку?
– Він помирає. – Професор кивнув у бік домініканця. – Він не доживе до ранку.
– І це та причина, щоб витягати мене з ліжка посеред ночі? Якщо він не доживе, значить, так було задумано.
– Докторе...
– Ну, раз я вже прокинувся, то я його огляну.
Медик нахилився над пацієнтом, розірвав залишки сорочки і почав оглядати рану. Після короткого огляду він підняв голову, попросив гарячу воду, олію і кілька хірургічних інструментів, потім обвів поглядом переповнену кімнату і голосно сказав
– Але, сподіваюсь, ніхто не очікує, що я робитиму цю процедуру в присутності жінок?
L’Empereur подивився на Катаріну і застережливо похитав головою. Дівчина спохмурніла, схопила Бланшфлер за руку і витягла її з кімнати, в пориві люті грюкнувши за собою дверима.
– Насправді, це непогана ідея – привозити до університету не тільки трупи злодіїв, а й живих людей і лікувати їх на місці, з навчальною метою. Я запропоную це комусь із медиків, – почула вона за спиною.
Біля дверей, притулившись до стіни, стояв Кунеус.
– Я вважала, що ви мали дочекатися господарів будинку?