– Ти, мабуть, Катаріна? – заговорила та глибоким альтовим голосом.
– Так, чим я можу вам допомогти?
– Йоанна фон Найбор. – Жінка м'яко кивнула. – Я, гм, скажімо так, уповноважена представниця стадхаудерату та Генеральних штатів.
– Уповноважена? І що це означає? – Катаріна підняла брови.
– Гадаю, ми обоє знаємо, що це означає. Сідаймо, – нахабно наказала та, сідаючи на стілець біля стіни.
Господиня, не бачачи іншого виходу, а також під впливом цікавості, слухняно сіла поруч. Гостя, в свою чергу, поправила рукава своєї сукні, струсила з одного неіснуючу порошинку і відразу перейшла до справи:
– Що вас пов'язує з людиною, яка зараз лежить, помираючи, на медичній кафедрі?
– Це що, допит? – вигукнула Катаріна.
– Так, так, це допит. – Жінка роздратовано зітхнула. – Ви і справді не знаєте, хто я така, чи не так?
– Ні, не знаю.
– У такому разі я обійдуся без евфемізмів. Я шпигунка. Служу в оранській розвідці.
– Це має мене вразити?
– Має, так. Стадхаудер і його тимчасова примха гарантують вам безпеку, засоби для життя і досліджень, дах над головою. Однак це може дуже швидко змінитися. Милість пана дуже змінна, і ми, тобто спецслужби, маємо досить великий вплив на те, хто користується прихильністю стадхаудера.
– А це, в свою чергу, було загрозою.
– Так, я рада, що, принаймні, мені не доведеться цього додавати. – Фон Найбор, роздратована таким поворотом розмови, вочевидь, очікувала простого, швидкого і безпроблемного допиту. – Чи можемо ми повернутися до моїх запитань?
– Не думаю, що мені зараз хочеться на них відповідати, якщо взагалі хочеться, – холодно відповіла Катаріна, так само роздратовано, як і гостя.
– Заради Бога, дитино, чи ти знаєш, що ти властиве робиш? Я серйозно і прямо кажу: відмовлятися від співпраці з нами – це дуже нерозумно.
– Дітям властиво робити дурниці.
Запала хвилина незручної тиші.
– Це настільки абсурдно, що я навіть не хочу на тебе тиснути, – сказала фон Найбор. Вона знизала плечима і підвелася. – Я все одно збираюся з'ясувати, чого хочу. З іншого боку, я сподівалася, що це можна зробити іншим способом, ніж тортурами.
– Тортурами?
– Домініканець не хоче мені нічого казати, тож я мушу розв'язати йому язика. Я думала, що ти мені хоч трохи допоможеш, але, мабуть, я помилялася.
Катаріна похмуро опустила очі.
– Я хочу поговорити з ним, – сказала вона.
– Гаразд, але тільки в моїй присутності. – Фон Найбор, здавалося, тільки цього й чекала. – Гаразд, – погодилася він.
Катаріна також підвелася, і у важкій, незручній і насиченій ворожістю тиші вони рушили до кафедри медицини. Все в цій жінці дратувало дівчину, навіть хода, динамічна, плавна, сповнена легкості і впевненості. Так ходили чоловіки – і при зброї.
Цього разу охоронці навіть не глянули на Катаріну, вочевидь, вважаючи компанію фон Найбор достатньою гарантією. Іспанець лежав на ліжку, нашвидкуруч занесеному до кабінету. Він був роздягнений до пояса, але все його тіло було туго забинтовано. Вираз його обличчя свідчив про те, що йому боляче, але, побачивши Катаріну, він тихо розсміявся.
– Що вас так розсмішило?
– Гора не хотіла йти до Магомета, Магомет прийшов до гори, – сказав він тихим голосом. – Привіт, Катаріно.
Фон Найбор стала трохи збоку. Катаріна, не звертаючи уваги на сентиментальну заяву домініканця, присунула до ліжка стілець і сіла.
– Як вас звати? – запитала вона.
– Я ж тобі представлявся. Еркісія. Домінік Ібаньєс де Еркісія Перес де Лете.
– Що ви робили в Гаазі?
Він гостро глянув на розвідницю, що стояла у тіні.
– Гадаю, ти дала згоду на присутність цієї пані?
– Так.
– Ну що ж, добре, як вважаєте. Я шукав тебе.
– А навіщо?
– е маю уяви. Це був даний мені наказ. Як ти вже здогадалася, через минулорічні події наш новий генерал має до тебе особливу слабкість.
– Новий генерал?
– Брат Ойген. Тіленхайм.
Катаріна здригнулася при згадці про моторошного домініканця, а потім запитала:
– Що сталося?
– А на що це схоже? Мене вдарили кинджалом у спину.
– Добре, але хто це зробив?