У Манілі мені запропонували відпочити кілька тижнів після довгої подорожі і трохи розібратися в реаліях. Звичайно, я не хотів, я поспішав до язичників. Мені дали свободу вибору, куди нести слово Боже, і я, не звертаючи уваги на всі застереження, екіпірувався, як міг, і вирушив до гірських сіл. Яким же я був дурнем! Я не мав навіть найменшого уявлення про джунглі Східної Індії. Ілокано знайшли мене через два тижні, вмираючого від втоми і голоду, покусаного комахами, з гнійною раною від укусу якоїсь дикої кішки і з початковими проявами малярії. Напевно, я вижив тільки тому, що мені було двадцять років і я був сильний, як бик.
Ілокано? Так, ілокано - це плем'я. Вони прийняли мене з симпатією і повагою, хоча у них не було багато причин любити іспанців. Через purók, де я опинився, проходила експедиція Сальседо, і хоча місцеві уникли різанини, бо не були мусульманами, мої співвітчизники залишили не дуже гарне враження. Але тубільці поставили мене на ноги і показали, як вижити на острові. Я прожив з ними майже два роки. Звичайно, це були прості люди. Вони вирощували рис, часник і тютюн, які обмінювали з іспанцями та китайцями на залізні вироби, зброю та прикраси. Вони носили смішні головні убори з кабаків, зібраних посеред лісу. Вони вірили в анітос, добрих і злих духів, що живуть у предметах, і приносили їм жертви. Я допоміг їм знайти дорогу до Христа, принаймні більшості з них. Тим, хто не хотів, я не нав'язувався. Не тому, що поважав їхні примітивні забобони, а тому, що нерозумно було переслідувати своїх благодійників. Я допоміг їм збудувати невеличку церкву з бамбукових паль та пальмового листя, рукоположив одного здібного хлопця у священика і рушив далі, вглиб острова.
Цього разу зі мною був лише ніж, але я також став мудрішим за два роки життя серед дикої природи. Ти коли-небудь був у джунглях, справжніх джунглях, брате? Це місце, де все намагається тебе вбити, від тварин до комах і рослин. Але найгірше - це шум. Джунглі гучні, іноді настільки, що аж глушать. В них немає ні секунди тиші. Завжди співають птахи, шиплять тварини, а речі, для яких немає назви в європейських мовах, видають звуки, які неможливо повторити. Неможливо описати той жах, який охоплює цивілізовану людину в цій пустелі. Але з часом я звик до цього, і ліси Філіппін стали для мене прекрасними. Безлюдні, чисті, порожні, подекуди навіть розкішні. Вони мені підходили.
Я блукав Лусоном чотири роки. Куди б я не йшов, я ніс слово Боже. Виявилося, що у мене це непогано виходило, люди охоче мене слухали, особливо коли я вже вільно оволодів їхнім діалектом. Я просто йшов вперед, а коли починав чути іноземні інтонації в мові, повертав назад. Так я обійшов усю країну, і навіть у тих пуроках, куди я потрапляв уперше, мене вже знали по імені. Мені було приємно. Я поважав цих людей. Вони були працьовиті і миролюбні, а деякі їхні звичаї навіть здавалися мені кращими за європейські.
Звичайно, вони все ще залишаються дикими, неосвіченими варварами. В одному селі, яке я відвідав, я зіткнувся з надзвичайно сильним опором ідеї Серця Христового, але мені вдалося переконати в ній жменьку молодих людей. Я допоміг їм спорудити храм і поїхав далі, пообіцявши привести з найближчого ілі, чи то міста, священика, який би подбав про їхні душі. Коли я повернувся з рукоположеним юнаком, то побачив, що арі селища вигнав усіх новонавернених з їхніх хатин і зруйнував місце молитви. Він кричав на мене і кидав язичницькі прокльони. Я розлютився, взяв мушкет у одного з сільських торговців і застрелив його, як собаку. Коли через кілька місяців я прийшов в той же пурок, всі мешканці молилися до Єдиного. Іноді це було необхідно.
Я блукав все глибше і глибше по острову, поки не дістався до пустелі, куди раніше не наважувався зайти жоден білий чоловік. Один, босий, з ножем за поясом, я більше нічого не потребував - джунглі дали мені все. Я бачив племена канібалів і вбивць матерів, воїнів, одягнених у шкіри власних батьків, і тотеми завбільшки з собор. Але я був невтомний. Одного разу я натрапив на досить серйозний конфлікт між двома кациками. Йшлося, мабуть, про кордон між тютюновими полями, в усякому разі, незначний. Обидва племена були вже християнізовані, тому мене попросили відвезти послання до архієпископа, щоб залагодити суперечку. Я повернувся до Маніли вперше за півтора десятиліття.