– Засвідчую свою глибоку повагу Вашим Князівським Високостям.
Катаріна пирхнула, але тихо. Вона подивилася на Еркюсію, щоб побачити, як той відреагує на таке раптове соціальне просування, але той зберіг кам'яне обличчя. Ельзевір, у типовій манері буржуа, який не має уявлення, як поводитися в компанії аристократів, з якими він просто не мав справ у Нідерландах, робив промах за промахом.
– Прошу присісти, – кинула дівчина замість привітання і пустотливо, щоб ще більше збентежити його, сама налила вина і подала йому келих. Чоловік і справді розгубився.
– В чим ми можемо послужити пану?
– Це, скоріше, ми можемо вам послужити, nobel meisje[27], – відповів він, рефлекторно використовуючи, як і Катарина, множину, наче присвоївши собі pluralis maiestaticus[28]. – Ви що, не читали моїх листів? І хіба я не дав зрозуміти пані, що це було шалено важливо тоді, в Лейдені? – накинувся він на неї.
Катаріна почервоніла.
– Я отримувала їх, але пан в них був дуже загадковий, тому я відкладала цю дуже приємну зустріч.
– Але я був дуже категоричним, наголошуючи на тому, що це дуже важлива справа, – буркнув чоловік.
Він здався Катаріні досить екстравагантним; вона відчувала, як його настрій змінюється щохвилини, від збудження до збентеження, і не знала, чого очікувати. Їй стало так соромно, що вона опустила очі і занурила губи в келих.
– У mevrouw Катаріни не було багато часу, – втрутився Еркісія холодним тоном, рятуючи ситуацію, – і зараз у неї його теж немає, тож, будь ласка, переходьте до справи.
– Ех, дворяни. – Ельзевір насупився. – Гаразд, неважливо. Коли я скажу вам те, що маю сказати, ви зрозумієте, чому це не можна було написати в листі. Як ви, мабуть, знаєте, моя сім'я вже два покоління займається друкарством. Officina Elseveriana вже більше п'ятдесяти років займається виданням, набором, друком, купівлею та продажем книг, бухгалтерських книг, рукописів та требників.
Ці посилання звучали смішно, але, побачивши смертельну серйозність відвідувача, хазяї ввічливо кивнули.
– Цей нескромний вступ пов'язаний з тим, – продовжував Ельзевір, – що наставник nobel meisje з Лейдена, l'Empereur, проігнорувала мене і навіть відправив в грубій і нахабній манері, стверджуючи, що я не є науковцем. Однак я гарантую, що, хоча я не маю класичної освіти, я знаю, про що говорю. З іншого боку, історія, яку я хочу вам розповісти, настільки специфічна, що я дуже хочу, щоб її почули тільки ті вуха, які повинні її почути.
Він багатозначно подивився на Еркісію і Бланшфлер.
– Гаразд, але що це за історія?
Дівчина проігнорувала його зауваження, дедалі більше розпалюючись нетерпінням.
– Вона почалася... Я і сам не знаю, коли. Згідно з моїми висновками при дворі Рудольфа ІІ, якого, гадаю, всі присутні пам'ятають?
Всі знову кивнули головами. Хоча дівчата не жили за часів правління імператора Рудольфа Габсбурга, їм важко було не чути про нього, адже його дуже добре пам'ятали в Німеччині. На відміну від інших Габсбургів, він проживав у Празі, і важко сказати чому. Взагалі нелегко визначити якісь мотиви поведінки Рудольфа, адже він був абсолютно божевільним. У релігійних питаннях він хитався від протестантів до католиків, як п'яний моряк, а в політиці поводився ще гірше. Охоплений десятками маній, переважно окультизмом, магією, алхімією та астрологією, він дивовижним чином підбирав собі оточення, яке нагадувало скоріше зборище шарлатанів, ніж серйозний європейський імператорський двір. Зрештою, він став настільки непередбачуваним, що його брат Матіас, батько всіма улюбленого Фердинанда, усунув його від влади і замкнув у Градчанському замку, де він і помер, так і не залишивши спадкоємця.
– Як відомо, Рудольф збирав і купував усе, що мало хоч якесь відношення до магії та алхімії. Я не впевнений, що при його дворі усвідомлювали існування етеромантії, напевно, ні, адже в той час про неї не знали, але з цілком очевидних причин ця тема мала б цікавити імператора. Однак, безумовно, саме там вперше з'явилася певна книга, про яку я хочу вам розповісти. Імператор купив її у такого собі Якова Сінапія, який згодом став його придворним аптекарем і ботаніком. Книга залишалася при дворі аж до смерті Рудольфа двадцять років тому. Тоді такий собі Бареш, нікому не відомий празький алхімік, відповідальний за імператорську книжкову колекцію, спробував передати її вченому-єзуїту Анастасію Кірхеру, професору Вюрцбурзького університету. І тут, здавалося б, починається найцікавіше. Кірхер, єзуїт, не тільки був дуже зацікавлений у придбанні рукопису, але й передав справу домініканцям.