– Знаєш, Шенк, – заговорив Сойка, – на якусь мить мені здалося, що я шкодую про те, що пішов з тобою до Вільгельма, але це неправда. З тобою було добре служити, ти такий же хлоп, як і я, і хороший солдат.
Спантеличений Шенк не знав, що відповісти.
– Дякую, мені теж з тобою, – просто сказав він.
– Але знаєш, що було найкраще? Що на якийсь час ми стали кимось, розумієш? Не гарматним м'ясом, а офіцерами. Нам платили золотом, ми могли пересуватися, пити і їсти. І командувати. Мені подобалося віддавати накази, шкода, що це прийшло так пізно. Раніше я думав, що загину молодим десь у бою, а тут мені вже п'ятдесят, можете собі уявити? Мені пощастило більше, ніж більшості моїх товаришів. Краузе, наприклад.
– Сумуєш за ним?
– Не знаю. Для мене він був товаришем, начальником, а не батьком, як для тебе, тому, мабуть, менше, ніж ти. Але дозволь мені сказати, що відтоді, як ми прийняли тебе у Брауншвейгу, він завжди говорив про тебе добре і шанобливо, а він мало кого поважав.
– Я був абсолютно шокований, коли прийняв від нього командування, – Шенк посміхнувся.
– Це добре відомо. Вибач, що я тебе тоді виставив, але де було моє командування, ну, ти нас виставив набагато краще. Скажу тобі, я думаю кинути це, коли ми виберемося звідси. Думаю, досить цієї воячки і втеч, бо скільки можна? Треба їхати додому, в Померанію. Там, де стоїть швед, спокійніше.
До річки вони повернулися лише пізно ввечері. На щастя, на шляху до Гемюндена не було більше поселень, які вони мали б оминати, тож вони сподівалися дістатися до міста вночі або вранці. Вони йшли швидко, хоча Шенка турбувала щиколотка, а Сойка все більше кашляв. Раптом він зупинився, наче вкопаний посеред березняку. Його ніздрі смикнулися, як у оленя, що відчув небезпеку.
– Шенк, давай! – крикнув він і кинувся бігти в тому напрямку, звідки вони прийшли.
Молодому найманцеві не треба було казати двічі, хоча він ще не знав, що відбувається. Лише через кілька секунд він почув те, що так налякало Лоренца: гавкіт собак на іншому березі річки.
З усіх сил він шкутильгав берегом річки, але нога боліла все сильніше і сильніше, і він не міг навіть бігти риссю. Він швидко втратив Сойку з поля зору. У таких ситуаціях правило було простим: хто може врятуватися, той рятується, тому він не шкодував про свого приятеля. Йому здалося, що він також почув гавкіт і крики з іншого берега. Виродки, подумав він, влаштували двостороннє переслідування вздовж річки.
Він шкутильгав далі, коли з-за дерев на нього вискочив великий чорний собака. Тварина зупинилася і почала гарчати. Хлопець підняв з землі зламану гілку і став чекати. Собака кинулася на нього з піною на пащі, несамовито скавучачи. Атакуючи, він рубонув її гілкою, але не влучив, тварина впилася зубами йому в стегно, Шенк закричав від болю. Тварюка відпустила його і стрибнула для другої атаки. Тоді найманець витягнув з-за пояса кинджал і рубонув наосліп – влучив у морду. Собака зойкнула, завищала і втекла.
Він важко дихав. Скоро прибіжить вся зграя, спало йому на думку. Молодик не міг вилізти на дерево, бо вже переконався, що його поранена рука не придатна для лазіння. Тож він зробив єдине, що йому залишалося. Він увійшов у Майн.
Вода в річці була крижаною. Як тільки він занурив у неї ноги, все його тіло протяжним криком дало йому зрозуміти, що воно не хоче в ній перебувати. У відчаї Шенк змусив себе піднятися і занурився по пояс. У нього було відчуття, що його шкіра, пронизана холодними голками, ось-ось лопне від напруги; пальці заніміли в одну мить. Пройшовши по груди в повільній течії, він пірнув в очерет і зламав один. Хлопець чекав, тремтячи, як осика. Йому хотілося плакати. Побачивши першого собаку, він перехрестився про себе, поклав соломину до рота і занурив голову, ховаючись під воду.
Він нічого не чув. Берег був зарослий очеретом, тож Шенк не знав, чи гончі все ще тут. Він рахував секунди, які тягнулися, наче роки. Очеретяна трубка давала мало повітря, до того найманець намагався робити якомога менше видихів носом, щоб бульбашки на поверхні не видали його. Страх, холод і нестача кисню накладалися одне на одне. Він хотів померти.