Дядько Рохманчук, природно, від такого нахабства і стакана незакушеного самогону дещо озвірів. А озвірівши, вхопив пляшку і помарширував просто по зелених рядочках назустріч отим дурням з крильцями, котрі літати по-людському не навчилися. А хлопці замість «по газам - і драла» розвернулися і пішли на друге коло. Та ще й на бриючому, щоб краще роздивитись. Один навіть рукою став махати, мовляв, привіт! Голова, якому пекли злість, дуст і незакушена самогонка, пішов у лобову атаку. Не цілячись, жбурнув назустріч літаку пляшку і… сталося. Посудина чисто випадково втрапила у гвинт «кукурузника». Полетіли друзки, машина пчихнула і майже сторчака врізалась у землю, задерши хвіст у небесну блакить. На щастя, висота була мізерна, а ґрунт ще не затвердів.
Авіатори, витираючи рукавами криваві соплі, повискакували з погнутих кабінок і довго з криками та погрозами ганялися за головою Рохманчуком по всьому лану: від річки і до сусіднього, за шість кілометрів села Кабатня. Потомившись, зійшлися на межі і почали переговори. Тривали вони до вечора, спочатку на повітрі, а як стемніло, то в головиній хаті. Рохманчучка, бідкаючись: «В усіх чоловіки, як чоловіки, чужі літаки збивають, а мій - свого…», збігала у погріб по торішні, але ще тверденькі квашені огірочки. Братова допомогла відловити зозулясту курку, яка вже не неслася, і підсмажила її на олтар взаєморозуміння. Авіатори розпакували ензе… а коли видряпався на небо місяць, з Рохманчукової господи залунало могутнє: «І ти швагер, і я швагер, оба ми швагери…» Помирилися.
Укладений тої ночі пакт свято дотримувався і в наступні роки. Авіатори ловили рибу в Кобиздошці, а коли не клювало - катали на літаку дівчат. Часом і головиху в область - до універмагу і назад - підкидали. А дуст тихцем закопували у найглухішому лісному байраку. Згодом баба Кашпро додумалася його до самогону досипати. Щоправда, лише на експорт. Прижилося і здобуло розголос. Бо цей коктейль діяв приблизно так: спочатку у вас у шлунку вибухала граната, потім на голову падала стеля. А коли ви намагалися виповзти з-під неіснуючих уламків, з’ясовувалося, що у вас на додачу відняло ноги. «Кобиздохівську фірмову з дустом» можна і сьогодні купити в моєму селі на спецзамовлення. Отого паскудства - маю на увазі дуст - давніх запасів у байраку вистачить. Був би попит.
У районі довго дивувалися: що то у них за довгоносик, якого ніде ніяка хімія не бере. Окрім, як у кобиздохівців. Вони найбільше солодкого кореня щоосені здавали. Але хитрий голова Рохманчук і його наступники язика за зубами тримали міцно.
Чималенько років минуло. І от, влітку дев’яносто четвертого року ми з Лапікурихою у своїх справах втрапили до симпатичного зеленого містечка на Хмельниччині. Спільного з Кобиздохівкою в історії містечка було чимало. Взяти хоча б графа, мало не родича того шляхтича, якого кінь хвицьнув. Він так гучно весь свій «майонток» проциндрив, що йому навіть пам’ятник поставили: сидить, бідолаха, в самих дірявих кальсонах і журиться. Життя, мовляв, таке коротке, а спокуси такі солодкі.
Так от, у тому містечку познайомилися ми з начальником ПМК. І в його конторці, за свіжиною та доброю чаркою почали з’ясовувати, де чиї корені. Прізвище у дядька - Дзюнь, а у нас, кілометрів за десять від Кобиздохівки, село Дзюньків.
- Усе правильно, - каже Дзюнь, - я не тільки ваш земляк. Я й Кобиздохівку добре знаю. Я там після війни працював у сільгоспавіації. На «кукурузнику».
Ну, працював, то й працював. Я вже хотів на інше розмову повернути, але тут прокинулися непересічні здібності до дедукції у Лапікурихи - вони вже не раз отак прокидалися і неспроста. А я навіть колись радив їй писати детективні повісті під псевдонімом Агафія Христич. Пропадає ж талант!
Так от, глянула Лапікуриха на Дзюня, прикинула, скільки йому років - і так, наче між іншим, питає:
- То це ви зовсім молодим тоді були?
- Одразу після училища, - каже Дзюнь і пропонує випити за молодість. А Лапікуриха йому:
- А до речі, шановний, то не вашого літака голова Рохманчук пляшкою збив?
Хміль із Дзюня вилетів, як корок із пляшки справжнього французького шампанського. Він густо почервонів, а потім сказав жалібно:
- Та хай йому грець, вашому Рохманчуку. Я через нього з авіації мусив піти. Засміяли!
У цієї історії хороший фінал. Ми зі свого боку не розповіли нікому про прикрий епізод із біографії Дзюня, а місцеве населення, в свою чергу, через місяць обрало його мером уже в першому турі.