Всілякі там шламбони кобиздохівців не дуже лякали. Коли вже їхні баби без паспортів аж до Норвезького королівства дочалапали, то що вже їм дістатися рідного лісу. Спантеличила перспектива - чи не зробить армія чого-небудь з грибами. Бо гриби, щоб ви знали, були другою статтею кобиздохівського експорту після славетної цибулі.
Гриби є суто чоловіча справа. Кожної осені, коли кобиздохівські баби разом із полярними гусьми, завантажившись цибулею, летіли на північ, їхні чоловіки мандрували ближче до тепла. В Одесу, Ялту, навіть Адлер. Усі тамтешні шеф-кухарі мали у Кобиздохівці особистих заготівельників сушених грибів. Чемодан лісових дарів приносив навіть більше зиску, ніж два здоровенних лантухи цибулі. Ось чому кобиздохівські синочки і донечки, а також онуки приїздили з міста до батьків на Храм чи «на кабана» виключно у «Жигулях» останніх моделей.
Якби Штірліц народився у Кобиздохівці, то чорта лисого його б Мюллер на гарячому прилапав. І не довелося б Штірліцу вигадувати отієї дурної історії з чемоданами, а радистці Кет лазити з малими дітьми по каналізаціях. Одне слово - вже через кілька днів кмітливі селяни вивідали у воєнних найсуворішу таємницю тодішнього генштабу радянської армії: що буде в лісі, коли прилітатимуть літаки, коли відлітатимуть, що кидатимуть і як далеко від того, що кидатимуть, осколки полетять. Інформацію, для здобуття якої цееру запустило кілька супутників (що характерно - з нульовим результатом), баба Гилючка одержала за макітру вареників з вишнями.
Відтоді між воєнними і штатськими у кобиздохівському гарнізоні встановилися стосунки взаєморозуміння. Хлопці акуратно повідомляли колгоспникам, коли саме прилетять літаки, а селянство за це доповнювало скромне армійське меню стравами регіональної кухні. Прапорщик прописався на обійсті у Козорізової небоги і, здається, заходилося на серйозні наміри… А дядьки справно збирали гриби і сушили їх на горищах.
Закінчилася ця ідилія враз і з великим гуком. Одного дня з літака, як завжди, щось відірвалося, полетіло вниз, але чомусь не бабахнуло. Хвилин через двадцять з’явився вертоліт, сів на просіці, з його черева вискочило з десяток чужих воєнних в рябому, які почали нишпорити по кущах. Та нічого так і не знайшли, крім глибоких свіжих слідів від однокінного возика. Пошукова група помчала по них, як по рейках і незабаром вперлась у нові ворота, за якими стояв кращий кобиздохівський грибник дядько Гилюк і крутив цигарку. Я вже казав, що ці солдати були чужі і мусили берегти військову таємницю. Тому розмова з дядьком складалася з суцільних натяків. На додачу, старший чомусь говорив українською мовою, що остаточно спантеличило старого:
- Дядьку, ви оце в лісі були?
- Ну, був.
- І нічого не бачили?
- Не бачив.
- І нічого не знаходили?
- Нічого.
- А таке, ну… довге, кругле і головка червона?
- Мухомора? Та хто їх бере?
- Та не мухомора, а ось таке: металеве, на бомбу схоже, тільки не бомба, бо довга і з крильцями, - втрутився молодший за званням.
Старший стусонув молодшого колегу під ребро. Дядько далі гнув своє:
- Та багато гівна по лісі валяється після ваших літаків. Може, де й крильця виросли.
- А ви… водички дасте напитися? - змінили тактику прибулі.
- Зараз винесу, - погодився дядько Гилюк.
- Та нічого, ми самі…
- Мені не важко, хлопці. Стійте тут.
Невідомо, скільки б іще високі сторони вправлялись у взаємоввічливості, аж тут щось страшенно бабахнуло і на місці дядькової хати виріс стовп диму.
Коли військові і дядько повилізали з канави, куди їх змело вибухом, протерли очі і повиколупували землю з вух, то побачили замість хати велику вирву, на краю якої сидів, перелякано витріщившись, обсмалений дядьків кіт Євмен.
Старший, масуючи травмованого поперека, простогнав незрозумілу фразу: «Теплове наведення».
Все закінчилося благополучно. Воєнні поставили дядькові Гилюку нову хату і зникли так само швидко, як і з’явилися - разом із наметом, шламбоном і солдатиками. Найбільше вдоволення від халепи мав прапорщик, бо його стосунки з Козорізовою небогою зайшли в стадію, яка у класичній прозі називається двозначною. І вже ніхто більше не заважав дядькам збирати у Кобиздохівському лісі гриби.
Оте довге, з крильцями, дядько Гилюк таки в лісі знайшов і, як хазяйська людина, привіз додому та заховав на печі у кукурудзу. А дядина піч розпалила, поставила воду на борщ і побігла до Козорізихи. Начебто по сіль, а насправді попліткувати, як там у прапорщика з небогою амурні моменти розвиваються. Оте залізяччя і бабахнуло.
Вже в часи горбачовської перебудови я випадково почув по радіо виступ одного військового начальника, що радянська армія тепер теж вступила в гласність. І закортіло мені, дурню (Лапікуриха на роботу пішла, не було кому відрадити) дізнатися від компетентних товаришів, що саме дядько Гилюк у лісі знайшов.