Выбрать главу

Важко сказати, що справило на моїх наївних земляків враження. Може, тотальна демонстрація могутності криміналістичної техніки. А може, просто оцінили повагу до себе з боку начальника міліції: прислав на розслідування баришню з самої столиці. І Рябка свого не пожалів. Як би там не було, але корова знайшлася. Тієї ж ночі її потай привели аж у райцентр і згідно старовинних звичаїв кобиздохівського парубоцтва прив’язали за хвоста до дверей міліції. Двері, звісно, відчинялися всередину. Втомлений роботою над дипломом Рябко, звісно, й не гавкнув. Принагідно відкрився секрет таємничого зникнення худоби: корова була взута в старі кирзові чоботи. От вам і відсутність слідів копит на дорозі. Такі справи…

Ну, що ще? Дівчина свій червоний диплом одержала і зараз у Києві - велика людина. І доктор, і професор. Закони пише, студентів учить. Заміж, правда, так і не вийшла. Але ми, кобиздохівці, в цьому не винні. Свою баньочку на дьоготь до зросту її наукової кар’єри додали, чим і пишаємося. Ні, якби вона і щодо решти натякнула, то ми б, звичайно, допомогли. Той же Мишко Притула, приміром. Йому і зараз до коротеньких спідничок небайдуже. Онуки Шварценегером дражнять.

А корів з приватного сектору так і не знайшли. Щоправда, коли Утієвського таки забрали в область, та й коров’яча політика в державі дещо лібералізувалася, на обійстях у кобиздохівців знову з’явилася велика рогата худоба. І що характерно - нові корівки були крапочка в крапочку такі ж, як і ті, що попропадали з ферми. На здивовані запитання представників району, дядьки і дядини давали стереотипну відповідь:

- Оце зайшли в неділю на базар - стоїть! І викапана моя. Та ще й дивиться так жалібно. Ну, гроші у нас були, хотіли дітям цукерок купити. От ми і взяли…

Щодо проблем фольклору та етнографії у Кобиздохівці

Над річкою квітне червона калина, над полем лунають пісні. Під сонцем розквітла Кобиздохівщина - великого брата молодша сестра.

«Кобиздохівський вальс», відредагований у райвідділі культури

Взагалі останній рядок вальсу в оригіналі звучав так: «Мов сад чарівний навесні». Написав його вчитель музики на прізвище Заблоцький. Станіслав Янович. Але тої весни, коли в Кобиздохівці квітли сади, а дівчата співали пісень в полі, а не в гуртожитках для лімітниць, - в райвідділ культури прийшла директива з центру. «З метою підвищення інтернаціонального виховання трудящих України та поглиблення поваги народів СРСР до великого російського народу, належить до кожного концерту художньої самодіяльності включати в обов’язковому порядку як мінімум одну російську народну пісню і один російський народний танець. Виконання покласти на райвідділи культури, включно з методичним забезпеченням директиви на місцях». Печатка, підпис. Тиць, моя радість, - як кажуть у кобиздохівці. Наші дурні з райвідділу культури тільки й зрозуміли, що треба забезпечити любов до великого російського брата, а в який спосіб - лише здогадувалися. Першою жертвою підвищення з поглибленням став «Кобиздохівський вальс».

Станіслав Янович Заблоцький, людина гонорова, від такої наруги пошматував клавір і вигукнув:

- А бодай би у мене руки відсохли, щоб я ще щось для цих бовдурів писав, крім похоронного маршу! Правду бабця Івеліна казали: твій предок, Стасю, погорів на милі, а ти погориш на музиці.

Воно й справді - є у наших краях з давніх часів дивне порівняння: «Погорів, як Заблоцький на милі». Чому і в який спосіб, на жаль, забулося…

Лапікуриха: Знаю я, в який спосіб, - вибачай, що встряла. У нас на Поліссі свій такий же був, прізвища тільки не пам’ятаю. Купив у Києві задешево мішок мила і поніс пішки у Чорнобиль продавати. Пішки - бо не було за що квитка на пароплав купити, все у товар вгатив. А по дорозі втрапив під зливу, мило й розкисло. От тобі й ґешефт.

Лапікура: Справді, серденько, спасибі, що підказала. Тепер пригадую - і мені хтось колись розповідав: мило було куплене оптом для перепродажу, а злива така, що товар одразу ж «змилився». Така версія… інша справа з легендарним Хомою з Жорнищ. Коли його згадують, то так прямо і кажуть: «Заробив, як Хома на качалках - одну продав, дев’ять баби на спині побили». Як ви розумієте, той Хома спробував продати свою продукцію на кобиздохівському базарі. Тут його наш бабський ВТК - відділ технічного контролю - і прилапав.

Повертаюся до історії з відредагованим вальсом. Талановитий нащадок невдалого комерсанта-шляхтича не тільки порвав клавір, а й відмовився від авторства. Відтоді на всіх концертах, доки було кому співати, оголошували: «Кобиздохівський вальс»! Слова і музика народні». Збагатили, так би мовити, місцевий фольклор.