Уявіть собі: червень, народ гуляє, ані сном, ані духом не відаючи, що у великому світі робиться, бо як я вже казав, бугай об стовпа з дротами почухався, коли раптом!… Влітає в Кобиздохівку мотоциклетка, або, як казали наші старі, чортопхайка, в сідлі - якесь перелякане незрозумілого звання, бо все в пилюці. Гальмує під сільрадою і, не вимикаючи двигуна кричить:
- Війна! Всі на фронт! Розіб’ємо ворога!
Дід Синюшко, ветеран іще русько-японської війни, поцікавився:
- А з ким війна?
- З німцями! - гукнув той, що в пилюці і дав драла. Дід Синюшко
лише плечима знизав і зронив золоті слова:
- Чекайте, з якими німцями? Хіба їх у дев’ятнадцятому не прогнали разом зі Скоропадським?
Ще не встигли дядьки обміркувати новину, як знову загуло, заторохтіло, тільки цього разу вже над головами. Понад самими деревами пролетів сірий літачок з великими чорними хрестами на крилах і сипонув листівками. Народ позбирав, прочитав і замислився. Бо з одного боку папірчика було надруковано: „Морда жида й комуніста просить кирпича!” А з другого: „Іване, готуй шнапс, іде свобода!”
Іван Голуб, котрий був комуністом і на додачу мав родичів-євреїв, почервонів і сказав:
- Щось у мене така підозра, що ці листівки складає якась, даруйте, жидівська морда, котра по паспорту пишеться німцем.
Дядьки не стали заперечувати, бо їх більше турбувала зворотна сторона листівки - щодо необхідності знову розплачуватися місцевим „шнапсом” за вельми примарну свободу. Бо ті комісари, котрі впились у Кобиздохівці в двадцятому році до гикавки, теж багато чого обіцяли: і землю селянам, і воду матросам, і небо пташечкам… а що вийшло?
Ви не повірите, але за два з гаком роки окупації німецькі „визволителі” жодного з кобиздохівців живцем так і не побачили. Ситуація повторювалася з такою зловісною одноманітністю, що врешті решт викликала у місцевого „гібетца” містичні дрижаки. Якщо дивитися задля і в бінокль, то було видно і дими над стріхами кобиздохівських хат, і навіть курей, що длубалися посеред дороги. Та варто було бодай одному мотоциклу заторохтіти на околиці, не кажу вже про автомобіль, як село вимирало. Пробували підкрадатися пішки - взимку на лижах, а влітку босоніж. Одне й те ж саме! Жодної тобі людини, тварини чи птиці - ані на обійстях, ані на горищах, ані в погребах, не кажучи вже про хати. Ну нема! Наче й зроду-звіку не було. Такий собі „Летючий Голландець” посеред подільських лісостепів. Один лише сільський придурок і хронічний алкоголік на прізвисько М’яшкорка, котрого німці ще в перший наїзд призначили старостою, бо інших кандидатур не існувало фізично, стояв коло своєї розваленої ще в громадянську хати і на всі питання відповідав стереотипно: „Народ в полі”. Та що з нього візьмеш, з М’яшкорки. Його мама завагітніла ще в дівочому стані і аби приховати гріх, стрибала з даху на землю. Гепалася добряче, та надаремно. Ото воно таке, гепнуте й народилося.
Куди щезали винахідливі кобиздохівці разом з хатнім скарбом і живністю, і до сьогодні залишається ще однією нерозгаданою сторінкою світової історії. Щоправда всі начальники міліції радянських часів мали неясне передчуття, що ті містичні події періоду окупації в якийсь спосіб пов’язані з таємничим зникненням самогонних кубів і діжок з закваскою з кобиздохівських підпільних ґуралень перед кожним антисамогонним рейдом. Але передчуттів, як відомо, до протоколів не підшиєш. Уже, як за Горбачова комуністи намагалися дати „останній і рішучий бій” алкоголізму, то до Кобиздохівки аж із самого Києва привезли заслуженого міліцейського собаку на ім’я Чмур. Цього знаменитого пса показували навіть по центральному телебаченню після того, як він у кабінеті директора великого столичного заводу нанюхав самогонний апарат у дверцятах сейфу.
У своєму Києві Чмур уславився. А от у Кобиздохівці спасував. Довів міліцію до перелазу за хатою баби Ратошнючки, зупинився, сів на задні лапи, глянув на провідника і чистісінькою собачою мовою сказав йому:
- І куди ж це ти, сука лягава, мене привів?
Провідник теж став на всі чотири, ткнувся носом у землю, постояв так пару хвилин, а потім звівся на ноги і виголосив:
- Вибачайте, громадяни, але ми з Чмуром нюхати дуст не наймалися.
З тим і поїхали.
Та повернемося назад у Другу Світову війну. Взимку тисяча дев’ятсот сорок четвертого на наших подільських просторах таке діялося, що від вогню сніг розтав і земля розмерзлася. Поміж Варварівкою і Погребищами, кажуть, зійшлися танкова дивізія енкаведе імені Сталіна і їхні колеги з відомства рейхсфюрера Гіммлера - бронетанковий корпус есес. Так ні в тих, ні в тих жодної цілої машини не лишилося. Пішли димом разом з екіпажами. І тільки навколо моєї рідної Кобиздохівки стояла оперативна тиша. Бо саме тут розіграли унікальну стратегічну операцію, котра не увійшла в навчальний курс військових академій виключно завдяки скромності її учасників. N-ська дивізія радянської армії обклала село з трьох боків і три тижні не рушала ані на крок. Німці, так і не розшифрувавши підступних хитрощів супротивника, врешті решт не витримали і дременули чимдуж під покровом ночі, здавши лінію оборони без єдиного пострілу.