На ранок, коли ситуація прояснилася, командир дивізії, відважний грузин, нащадок самого Багратіона по бабусі з боку матері, потай від комісара полегшено перехрестився і сказав:
- Слава Богу! Бо мені краще у штрафну роту, аніж командувати Кобиздохівською дивізією. Як би я у Тбілісі з’явився після війни?
Пояснюю: на той час пішла традиція давати нашим підрозділам почесні імена визволених ними населених пунктів. Тих самих, що наша ж Червона Армія в перші два роки війни поздавала німцям. Взагалі - сміх сміхом, але один полковник, що вчився з моїм дядьком в академії, присягався, що йому в аналогічній ситуації довелося падати в ноги самому верховному головнокомандуючому. Бо він, полковник, не роздивився на карті, яке місто з ходу визволив і вмить став командиром Пропойської дивізії. В Білорусії це було, десь там за Барановичами. Він, бідолаха ще радів, що Барановичі без нього обійшлися, так на ж тобі! Командири-сусіди вже в чергу вишикувалися. Коли, питають, полковнику, почесну назву виправдовувати будемо?
Спасибі верховному - зглянувся над сердегою. Перейменував Пропойськ у Славоград.
Я нічого не вигадав. Зазирніть до будь-якого зібрання творів Костянтина Симонова і ви знайдете там душевні вірші, котрі розпочинаються (цитую по пам’яті) десь так: „Когда на войне мы устанем от пушек, пожарищ и войск, с друзьями мы денег достанем и выедем в город Пропойск…”
А від тих славетних забавок у піжмурки з окупантами пішла у кобиздохівців ще одна традиція. Ото як зійдуться на Дев’яте травня дядьки-ветерани у Ратошнюків під грушею, та смиконуть добряче бабиної фірмової, котра без дусту, бо ж для себе, то неодмінно заспівають: „Іх бін тебе чекала, варум ти не прийшов?”
Питаєте, як нікого ніхто в селі в окупацію не бачив, то де ж ті ветерани взялись? А отак взялись, як у сорок першому щезли. Тільки-но наші визволителі повернулися, рівно через сімсот сімдесят сім днів. Отоді всі кобиздохівські дядьки матеріалізувалися, без усякої команди вишикувались - і на фронт. А звідти в сорок п’ятому - хто на двох, але без руки, хто з обома руками, але на милицях, а від більшості мобілізованих самі тільки похоронки й зосталися. Цих першими поминають. А вже потім п’ють за живих і співають стосовно „варум ти не прийшов?”
І так оте „варум” припало до душі одній нашій землячці, що коли вона виросла і стала попсюхою (перепрошую, естрадною зіркою), то взяла собі це слово за псевдонім.
Лапікуриха: Знову тебе заносить. Щоб ти знав, ота сама, як ти її там назвав… не хочу й повторювати… так вона собі не прізвище, а ім’я змінила. А прізвище - її дівоче, звідки таке химерне взялося, то вже у татуня питати треба. А що татуньо не кобиздохівський - це я тобі стовідсотково гарантую. У нас так не співають.
Лапікура: Умовила. Але давай вертати до Толіка Сметани, бо за нашими… як їх там?… ремінісценціями читачі забудуть, хто він такий.
Кращі люди села (продовження)
Хоч і обіцяв товариш Сталін усім моїм землякам призовного віку, а це, щоб ви знали, тоді були від сімнадцяти до п’ятдесяти п’яти років „неувядаемую славу”, але то, як пізніше з’ясувалося, була ота сама обіцянка, котра цяцянка. З великого переляку. Бо як обернулося великою кров’ю народною з ганебних поразок на велику перемогу, то всю славу Джугашвілі собі забрав. Як ту касу Тифліського банку - в молодості. Тож, лежать кісточки дядьків наших кобиздохівських, як співалося в одній старій бадьорій пісні „од тайги до британських морєй”… А Толік Сметана і Японське море на власні очі побачив! Там, щоправда, востаннє гагахнуло його добряче. Об японський дзот ударною хвилею. Дзот не витримав… А Толік - нічого. Тільки до тями прийшов аж під новий рік. Тисяча дев’ятсот сорок шостий. У шпиталі. Підлікували його там, дембельнули вчисту. Грошей дали - по п’ятаку за кожен день війни. Якраз на проїзд вистачило. До станції Сизрань. А далі добирався старим дідівським способом: де попуткою, де волами, а де й одинадцятим номером, себто, пішки.