Марширував - не тужив, за сонцем по шпалам, а принагідно дозволяв собі невибагливі жарти в кобиздохівському стилі. Все ж таки: не на війну людина йде, а з війни.
На якійсь станції собаку до дзвона прив’язав, усіх пасажирів переполохав і розклад руху поїздів зірвав. А на іншій - знову ж таки, за кобиздохівським парубоцьким звичаєм - корову мотузкою прип’яв за хвоста до дверей райвідділу міліції. Двері ж бо всередину відчинялися. Лягаві…, вибачайте, дільничні смикають, корова реве, народ качається. Щоправда, тут Толіка таки відловили і запроторили на гауптвахту. Бо він хоча з одного боку і демобілізований воїн, а з іншого - доки перед ясні очі свого райвоєнкома не з’явиться, то всі військові статути на нього ще поширюються.
І отак навесні домандрував демобілізований воїн до станції Козятин Південно-Західної залізниці. А там - біганина, крики, матюки!… Начальства: залізничного, міліцейського, районного і бозна якого ще, і всі при погонах, і всі від страху дрижаки ловлять. Простий народ аж за водокачку загнали, але Толік зі своїм клумачком таки проповз поміж колесами - бо ж цікаво!
Коли раптом хтось щось голосно гарикнув, начальники пузяки повтягували… І тут - вилазить зі спец вагону якесь дуже велике цабе. В білому мундирі, а очі так од злості жевріють - аж із пофарбованих вусів дим іде. І починає це цабе, як зараз кажуть, працювати на контрастах. Того по плечу поплеще, тому кулака в носяру тицьне, і все мат-перемат, та й то такий, що Толік навіть у контратаці від штрафників не чув. А народ шепоче: „Каганович, Каганович!…”
Не витримав чесний солдат такого свинства - і як загорлає:
- Лягай! Бомба!
Аж горобці з переляку посивіли.
Самі розумієте, війна тільки рік, як закінчилася, рефлекси в усіх були - що в того павлівського собачки. Першим гепнувся на землю Каганович у своєму білому кітелі. А перон після окупації ще не ремонтували, та й дощ добрячий щойно пройшов. Тому „велике цабе” не просто забрьохалося в одну мить, а почало пускати бульки. Тоне, знацця, залізний нарком (це його так холуї прямо у вічі називало)! А рятувати нікому. Бо вся свита теж мордяками в ґрунт вляглась, очі позаплющувала і потилиці долонями позатуляла.
Полежали, отямилися. Члена Політбюро ЦК ВКП(б) з калюжі виловили і запхнули в машину. А Толіка теж - виловили і запхнули. Тільки не в чорний ЗІС, а в станційне капезе.
Спасибі, й там землячок трапився - кобиздохівський, ясна річ. Випустив нишком, як стемніло. А то поїхав би молодий Сметана назад на Далекий Схід казенним коштом, тільки за рахунок іншого міністерства.
З Козятина до Кобиздохівки таки шмат шляху. Але за порадою міліцейського земляка Толік попутки не шукав - рушив пішки, обходячи населені пункти і ночуючи в скиртах. Ну, а як дістався дому, то відвів душу після п’ятирічної розлуки. Побудив глухої ночі односельців популярною піснею „І ти швагер, і я швагер…”, причому, акомпанував собі на трофейному японському інструменті, схожому на гібрид балалайки, бубна і російської трьохрядної гармошки.
Голова Рохманчук сам щойно з госпіталю прибув, бо ще й бинти не зняв. Тож поставив Сметану-молодшого колбудом командувати. Клубом по-нинішньому. Бо Толік від тої контузії під Харбіном зовсім кволим став і ніяких тягарів, окрім своєї трофейної мандоліни, піднімати не міг.
Ох, війна ж ти війна проклятуща, що ж ти з людиною зробила? Так зовні - наче ціла-здорова, голова-руки-ноги там, де треба, а на ж тобі! Мала дитина скривдить, як захоче.
Отут нам обов’язково треба зробити екскурс у довоєнну частину біографії Анатолія Лукича Сметани. І констатувати, що наражатися на пригоди було для нього вродженою ознакою. Ще коли хлопчиком босоніж бігав, то випоров його старий Лука за шкоду. Там як було: до сусідки-вдовиці прийшов кавалєр з дуже серйозними намірами. І ото як тільки вони вдвох почали ці наміри втілювати, якась мала чортяка встромила голову у відчинену кватирку і голосно мекнула. З бідною жінкою та її кавалєром таке сталося, чого в наші часи навіть на порносайтах не наважуються описувати. І хоча потерпіла парочка отого урвителя не бачила, бо перебувала в позиції тилом до вікна, але по голосу впізнала: Толік.
Ну, поскаржилися старому, той синкові приклав - аж верби гнулися. А синок - у свою чергу - запам’ятав. І пообіцяв татові, що за ним не заіржавіє. Тому при першій же нагоді настругав плексигласу з мильниці (він тоді горючий був і смердючий, холера), змішав із мисливським порохом, начинив цією сумішшю цигарку і поклав батькові у портсигар. А тато, на свою біду, якби ще сам закурив, а то ж вгостив цією бомбою уповноваженого з „райзаготзерна” - була тоді така паскудна контора. В результаті - довелося старій Сметанисі не тільки перебілювати стіни і перемазувати глиняну долівку в хаті, а й прати уповноваженому галіфе. Юний піротехнік три доби просидів у очеретах, аж поки до татка не повернулося почуття гумору. Щоправда, ненадовго.