Бо коли по нагальній потребі заскочив старий Лука, звиняйте на слові, до будочки за хлівом, то побачив, що задня стінка десь зникла, приємно урізноманітнивши і традиційну архітектуру вищезгаданої будівлі, і вид на Сметанову садибу з дороги до базару.
Втрату знайшли швидко: малий Сметана зробив з неї плота і хоробро перепливав ставок. Кажуть, розлючений батько ганяв навколо водойми з такою швидкістю, що переляканий синок довго не міг причалити до безпечного берега.
Пара-цвай!
Тож коли вже після війни битий-перебитий на фронтах голова Рохманчук довірив контуженому Сметані культроботу в селі, то з одного боку, звичайно, ризикував. І з другого - ризикував, бо тоді на кожний жарт була своя стаття в кримінальному кодексі. Але - розумів, що в ті страшні часи допомогти людині посміхнутися було однаково, що врятувати їй життя. Тому люди горнулися до Толіка і до клубу, як змерзлий до гарячої печі.
Тоді окрім голоду, холоду, „паличок” у нарядах замість грошей на трудодень та інших хронічних болячок радянського колгоспного села добряче давався взнаки кобиздохівцям уповноважений райвідділу емгебе молодший лейтенант на прізвище Сученков. Наголос на останньому складі. Слово честі, не вигадав я цієї „фамілії”. Якщо це падло й досі живе, то хай йому добряче гикнеться саме тоді, як горілка в горло піде! Паскуда! Батько в нього був Сученко (наголос на другому складі), і дід у нього був Сученко. От уже точно москалі кажуть, що Бог шельмі тавро ставить. Оцей наш вишкварок на своїй собачій службі прималював до родового промовистого прізвища оту літеру „в”, від чого прізвище стало ще промовистішим, і виправив собі по блату нові документи зі стовідсотково „русской фамілієй”. Народ, звичайно, сміявся. Зате самому Сученкову здавалося, що так воно „по-городському”.
Страшний, кажуть, був тип, цей сільський чекіст. Як по вулиці суне - то й собаки замовкають. Носив вуса-цяпочку під товариша Берію і дуже потерпав, що немає у нього такого ж пенсне, як у головного ката з його похмурого відомства. Покійний дід-фельдшер Назар Степанович згадував, як йому оцей малий берія дірку в голові робив: дістань йому пенсне, та дістань, а то сповістить, кому треба, у кого це тут родичі в Америці. Рідні у мого діда далі села Криштопівка, щоправда, не було, але хто тоді це перевіряв? Узяли б за гаплик - і… Ой ти машина, ой ти, желєзна, куди ж ти милого завезла?
Старому Лапікурі пощастило. Відкрутився від тої халепи з пенсне. І то завдяки молодому Сметані. Звичка у Сученкова була суто професійна: як з ним хто вітається, то й головою не кивне, не те щоб там „добридень” відповісти. Тільки руку так, недбало до козирка кашкета кине - і далі повзе.
Та якогось дня помітив, що люди, вітаючись із ним, ледь сміх стримують. Спочатку подумав на дурний свій розум, що форма одягу не в порядку, чи якась ворона на кашкет згори капнула. Подивився спереду, штани ззаду полапав, картуз перевірив - ніби все гаразд. Дістав з внутрішньої кишені дзеркальце, зиркнув: мордяка на місці. І все, що мордяці належить - теж без змін. А у простого народу замість учорашнього страху - в очах бісики. На завтра - те ж саме. І післязавтра… Тут уже Сученков про найгірше подумав: що хтось зі своїх же на нього „стукнув”. І настає кінець взірцевій службі та приємним привілеям.
Обережненько навів довідки у кадрах - ні, начебто все гаразд. А народ продовжує посміхатися. Пара діточок - із розкуркулених сімей - так взагалі шкіряться, як середа на п’ятницю. Сученков уже збирався до районного психіатра піти - може, йому ті смішки з чужої лемішки тільки ввижаються? Перепрацював.
Та щось як підштовхнуло його одного разу не дерти носа до неба, а озирнутися. Зробив він це - і закляк. Виявляється, як тільки Сученков вибирався на кобиздохівські простори зі своєї казенної комори, одразу за ним тихесенько ззаду прилаштовувався якийсь собацюра. І що характерно - за статевими ознаками - сучка. Миршава така, хвоста спід реп’яхів не видно, а що виробляє. Як тільки Сученков комусь за звичкою недбало козирне, триклятуща сучка присідає на задні лапи, а праву передню зводить до вуха. Точнісінько, як сам оперуповноважений!