По порядку: все почалося трохи раніше. І не в нас. А на Близькому Сході. Конкретно - межи євреями і арабами. Там чи то в тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостому, чи то в тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомому таке зчинилося, що у нас у Кобиздохівці теж були людські жертви. Дядько Дупак (наголос на останньому складі) і тітка Дупиха (наголос на передостанньому складі) ледь на той світ, обійнявшись, не відправилися. Зранку по радіо щось там таке сказали, чи то від ТАРСу, чи то від самого совєтського правительства заява була. Ну, а народ у нас в Кобиздохівці, як і скрізь, ляканий, а тут ще й радіо кепсько працювало. Що війна почалася - то люди розібрали. А з ким і де саме - не второпали. Подумали, що знову з німцями, як у сорок першому. І побігли в кооперацію по сіль, але її там уже не було. Бо Дупаки, котрі жили поряд з крамницею, цей стратегічний продукт скупили повністю на всі свої трудові заощадження.
Над ранок таки розібрали, що то не на нашому кордоні бойові дії, а на єгипетському. Та було вже пізно, бо вночі вся сіль у лантухах, що її дядько Дупак звечора на горище затяг, обвалилася на нього і дядину разом зі стелею.
Відкопували всім селом. Районна власть, щоправда, теж допомогла - прислала лектора, котрий пояснив кобиздохівцям, що справедлива справа арабського народу переможе, бо на їхньому боці могутня підтримка всього прогресивного людства на чолі з Союзом РСР. Показав усе на карті, яку з собою привіз- і назад на райцентр, попередньо, звичайно, повечерявши з головою, бо хіба ж наші людину в дорогу голодною відпустять. І так добре повечеряв, що й наочний посібник свій, себто, карту - забув.
Ще кілька років минуло. На Близькому Сході араби з євреями далі мотузилися, народи Африки, позбувшись ярма колоніалізму, один одного крокодилам згодовувати почали. А карта знай собі висіла на стінці у кобиздохівський школі, тихенько вицвітаючи на сонечку.
Аж якось зазирнув туди у своїх справах голова колгоспу Рохманчук. Тільки не той, котрий після війни „кукурузника” збив, а інший. У нас, у Кобиздохівці ціла вулиця Рохманчуків. Була… Тож вони самі давно вже попереплутували, хто чий родич, по якій лінії і з чийого боку.
Так ото, заходить голова Рохманчук до школи і знічев’я, доки директора позвуть, починає вкотре стару карту розглядати. І помічає на ній те, чого раніше не помічав. На Аравійському півострові ромбик якийсь намальовано і всередині дрібними літерами написано: нейтральна зона.
А тут і директор школи прибіг, Август Петрович Громчевський. Тож його голова і запитує:
- А що це за їдне?
- Так написано ж: нейтральна зона.
- Сам бачу, що написано. А як це воно? Окупаційна - знаю, бо після війни в Німеччині служив. А нейтральна - це куди?
- Та наче нікуди. Ні до Саудівської Аравії, ні до Йємену.
- А власть там яка?
- Та мабуть ніяка. Не поділили, значить, землю, то й вирішили вважати, що вона нічия. Нейтральна по науці. От і їздять собі туди-сюди на своїх верблюдах без усякої влади і начальства.
І тут голова Рохманчук вже нічого не сказав, зате глибоко замислився. Тому, що чекали на ті часи Кобиздохівку чергові серйозні випробування. Ну, звичайно, не такі, як у незалежній Африці, але теж добра болячка. Сьогодні вже тільки старші люди пам’ятають, як Микита Сергійович, котрий Хрущов, страшенно любив реорганізації. А відтак - нашу маленьку Кобиздохівку то до одного району ліпили, то до другого, а самі райони то укрупняли, то розукрупняли. А толку з того? Один чорт - який райцентр не візьми, то і їхати до нього далеко, і дороги погані. Нарешті великого реформатора М.С.Хрущова товариші по партії виперли у відставку і епоха великих реформацій залишилася в минулому. Кобиздохівському колгоспу знову повернули його прадавню назву „Світанок”, про перекроювання кордонів уже й забули. Життя не те щоб стало кращим, але не таким смиканим.
І на тобі! Землячок виплив! Ні, не наш, не кобиздохівський. У нас майже всі земляки - люди порядні. І навіть отой мовознавець, котрого я на перших сторінках шпетив, ТАКОГО собі б не дозволив. Але, знову ж таки, викладаю події в їх історичній хронології.
Неподалік Кобиздохівки є один такий собі населений пункт: вони, щоправда, себе містечком обзивають, але насправді - село селом, хоча колись таки було райцентром. Рік чи два - після війни. А потім його поставили на місце, і правильно зробили. Цибуля там - що твій часничок завбільшки, річечка - кривій жабі по коліна, а самогонка горить тільки тоді, коли її розвести бензином у пропорції п’ятдесят на п’ятдесят. Щоправда, один із тамтешніх вибився аж у прем’єр-міністри. Себто, у великі люди. Але не у нас, а в Ізраїлі, бо був, як ви здогадалися, євреєм. Тому за радянських часів про нього ніхто й не згадував. Зате наш один, автохтонний, таки пробився у великі цабе. Що характерно - по партійній лінії…