От написав я „велике цабе” і замислився: а чи знає нинішня молодь, що воно таке? Бо просто „цабе” зі знаком оклику - то так у наших краях волам напрям руху вказували. Було таке: „соб” і „цабе”. Ліворуч, знавця, і праворуч. Чи навпаки? Не пам’ятаю. Ми з моїм двоюрідним братом Сергієм, щоправда, ще встигли у малолітстві круторогих поганяти. Але коли то було і де ті воли? Жодного в Україні не побачите. Та й у Сергія перепитати я вже не зможу, бо пішов він туди, звідки не вертаються…
А от „велике цабе” - то вже, щоб ви знали, характеристика-рекомендація. Тому що у повоєнній школі така градація існувала: відмінно вчишся, то може вступиш до інституту і вже не будеш свиняче лайно великою лопатою вигрібати. Посередньо вчишся - теж не страшно, залишишся в колгоспі, сядеш на техніку, машину там, чи трактор. І від людей повага, і шмат хліба матимеш. Ну, а як у слові з трьох літер чотири помилки робиш, то тут уже твоя улюблена класна керівничка проголошує як вирок: „Ну, Миколо (чи Петро, Іван, Степан…) одна тобі дорога - волам хвости крутити”.
Ні, звичайно, траплялось і таке, що той Іван чи Степан чи Микола всіма правдами та неправдами вибивався в люди, але для земляків своїх назавжди залишався „великим цабе”. Як отой партієць із начебто містечка. Ну, пощастило тобі, то й сиди тихо. Так ні ж! Закрутило йому в носі, що його рідне гніздо, в якому він колись до десятого класу паски з пилюки край дороги ліпив - не райцентр. І так закрутило, що він комусь підказав, комусь у вухо нашепотів, когось ублагав. І уявіть собі - пішла чутка, котра згодом трансформувалась у відповідну постанову, що матиме оте село статус „селища міського типу”, як новий райцентр, а на додачу - відкриють у ньому чи то музей, чи поки що меморіальний куточок отого великого цабе.
Ну, музей так музей. У нас у Кобиздохівці народ не заздрісний. Нехай вони навіть отому партійцю пам’ятник за життя у мами на городі поставлять. Так ні ж - з’ясувалося, що до отого району мають приєднати Кобиздохівку. Та це ще півбіди. Бо оскільки їм до статусу містечка населення невистачило, то від Кобиздохівки планували забрати наші споконвічно історичні Причепівку, фольварк і „огрудек”, себто, колишній маєток незабутнього пана Ганецького. Зате нам вирішили накинути лікувально-трудовий профілакторій разом з усіма алкоголіками, щоб вони не муляли очі отому „великому цабе”, коли той раз на п’ять років до мами на півгодини заскочить.
І саме перспектива одержати у себе під вікнами отой специфічний „культосвітній заклад”, що називається, дістала чесних кобиздохівців щонайбільше. Ні, мої земляки ніколи не вважали себе непитущими або, кажучи по-науковому, абстинентами. Не без того, щоб випить, закусить і - що? Правильно, добавки попросить. Воно, звичайно, не обходилося без побитих вікон і навіть збитого літака, але ж і це не вважалося для кобиздохівців чимось таким, чого слід було б соромитися. Але щоб допитися до ЛТП!? Вибачайте, але такого авангардизму консервативні земляки мої не сприймали.
Все це голова Рохманчук у мізках прокрутив, споглядаючи карту Близького Сходу, і саме ота золота ідея спала йому на думку. Він ще тільки у директора Громчевського перепитав:
- Кажете, влади у них нема? Що, і райкому теж?
- Звідки? - здивувався Август Петрович, - ви про що? Там же з обох боків монархи сидять. Один король, другий поки що принц.
- Ти диви, на верблюдах їздять, райкомів немає… А до нейтральної зони додумалися! Розумні, знацця, люди.
- Тому й розумні, що райкомів нема. Хоч і на верблюдах їздять.
- Вважайте, Августе Петровичу, що я од вас оцієї антирадянщини не чув, але загалом - напрямок думок у вас правильний. Якщо вони отаке у себе запровадили, то чим ми гірші?
Проголошення Незалежної Кобиздохівської республіки відбулося скромно і в робочому порядку. Парадів не влаштовували, салютів не давали і не слали депешу в ООН із проханням прийняти. Рохманчук викликав кого треба до кабінету, розказав віч-на-віч, що надумав, і почало моє село жити, як у тій нейтральній зоні. Як когось із уповноважених область пришле, ну там чи по питанню підживлення озимих, чи прополювання зернобобових, то йому одразу ввічливо пояснюють: звиняйте, це вже не ваш район, ми тепер під отими задрипанцями з того боку річки ходимо. А як хто з нового району забреде, то їм іншу пісню співають: були, мовляв, колись ваші, стали - знову їхні. Ну і, звичайно, пригостять добряче, бо ж людина не задля власного задоволення аж із самої області теліпалася. І що характерно - жоден з уповноважених, контролерів, ревізорів, зональних інспекторів та іншого дрібного чиновницького потолоччя навіть не здогадався, що його відверто дурять. Бо наш голова Рохманчук добре знав, що за тими всіма адміністративними реформами - як з ремонтом у хаті у поганої хазяйки: потім ще зо два роки толку не добере, де що лежить.