А якщо врахувати, що діялося все це в часи, коли в Союзі РСР сексу не було офіційно, а щодо еротики - так кобиздохівці й слова такого не знали, то видовище голої жінки (!), керівниці колгоспу (!!), членкині КПРС (!!!) і депутатші облради (ну це вже взагалі!), що біжить вулицею, хилитаючи на всі боки видатним бюстом… одне слово, як казав з аналогічного приводу товариш Сталін „ця штука сильніша від „Фауста” Гьоте…”
З воріт і парканів хвилею падали ветерани війни та неповнолітня молодь, а з гілляк дерев і телефонних дротів - горобці. На останньому диханні Катерина Третя вибила двері власного кабінету і постала в усій красі перед комісією з ЦК партії, котра приїхала з самого Києва перевіряти готовність господарства до боротьби за високий врожай.
Вже потім один товариш зі столиці, коли прийшов до тями, пролепетав те, що думав:
- Тепер я розумію, що ці капіталісти знаходять у цьому своєму стриптизі…
Лапікуриха: Ну, знову ви, чоловіки, за своє, за глупостне. А мене більше ота куля з хвостиком цікавить - що то було?
Лапікура: Мабуть, НЛО…
Лапікуриха: Зараз як дзизну!
Лапікура: Добре-добре, без жартів. Експерти з Києва встановили, що, судячи з усього, сауну підірвала кульова блискавка - рідкісне природне явище. А в обкомі партії сказали так: ну, раз уже й природа проти цієї… будемо знімати.
Великі неприємності тривають - або „Кобиздохівка і справи польські”
Як повернули нам після отого голого марафону нашу людину в правління колгоспу, то одразу всім стало якось добре. А коли взимку випало до чорта снігу, то народ навіть зрадів, бо заповідалося на непоганий врожай. Та не встиг сніг розтанути, як пішли рясні дощі і моє древнє село перетворилося спочатку на частину суші, оточену водою, а потім уже й на архіпелаг окремих дворів, роз’єднаних струмками, потоками і баюрами.
Проте, це були навіть не квіточки. Невдовзі дощі та грунтові води розмили ще повоєнний дуст, закопаний у глухому яру, і винесли його у річку Кобиздошку. Тут уже пузом догори спливли не тільки раки й риби, а й навіть жаби. А коли вже влітку з’ясувалося, що славетна кобиздохівська цибуля погнила на корню і на додачу не вродили гриби - це при дощах! - то сільська громада збагнула: щось тут не так. Почали думати.
Хто перший вимовив це слово - „цвинтар” - зараз уже ніхто не пам’ятає. Але шляхом кореляцій і співставлень, що, зрештою, одне і те ж, я дійшов висновку, що зробив це дід Синюшко, єдиний у Кобиздохівці ветеран русько-японської війни 1904-1905 років. Старий якось, не дочекавшись пенсії від нашого міністерства оборони, написав скаргу японському імператору. Лист до Токіо, щоправда, не дійшов, але в район діда викликали і пообіцяли взяти на казенний кошт, хай тільки трохи зачекає. Тож дід Синюшко, не дібравши толком, що з ним буде далі, сумирно чекав розвитку подій за куривом і розмовами про велику та малу політику. От він, напевне, і мовив першим:
- Ото не тра було цвинтара чіпать. Тепер маємо… ще й не те буде. І Клишоногого діждетеся.
І дочекалися! І покотилося! Як не доглядали, як не ладнали шламбонів на всіх дорогах, а ящур таки виморив більшу частину і своїх, і колгоспних корів. От тоді, як це буває на круто зламах історії, люди почали шукати причини своїх невдач у подіях давно минулих. Та перш, ніж пояснити, до чого тут цвинтар, коли корови здохли і цибуля згнила, і гриби не вродили, доведеться бодай побіжно відкрити перед широким загалом кілька закритих і досі сторінок із історії польсько-кобиздохівських міжнародних стосунків.
У сусідній Польщі Кобиздохівку не дуже люблять. А може, навіть і зовсім не люблять. Бо коли про неї заходить, то ляхи кривляться. І не тільки кривляться. Десь уже за часів незалежності України в досить таки „люксусовому” ресторані посеред Варшави замовили ми з колегою Ігорем Хижняком (він теж, можна сказати, земляк, хоч і не в нашому селі народився, але по духу - справжній кобиздохівець), так ото замовили по сто грамів „Виборової” під оселедчик з цибулькою та олійкою. І що? Офіціантка нам: „Сконд, сконд панство бендзе?” А я їй: „Ми з швагром кобиздохівські!” То вона скривилась, як єврей на сало, але горілку все ж таки подала. Щоправда, не у класичній глибокій стопці, а у трьох наперстках по тридцять грамів. Так, наче ми тут зуби лікувати зібралися. А де ж, питаю, цей скурвий син, котрий оселедчик? А вона нам: „Закінчився”, - каже. Ні, ви таке чули? Оселедці у них закінчились. А бодай би до них соціалізм назад вернувся! І як їх тільки до Євросоюзу прийняли?
Хоча, з іншого боку, випадково з’ясувалося, що прізвище у тої офіціантки було Оселедчик. Магдалена Оселедчик. А ми мали замовляти „следзя”. Але хто ж знав? З іншого боку - в чомусь пані Магдалина таки мала рацію. Бо триста з гаком років тому Кобиздохівка зіграла згубно-трагічну роль для всієї польської державності. Дехто з особливо затятих патріотів з-понад Вісли переконаний, що саме в Кобиздохівці слід шукати коріння горезвісних розборів Польщі. І не тому, що там колись жеребець якомусь панові зуби копитом вибив - на ті часи то була не дивина - а виключно через ясновельможних Заглобу і Ганецького.