Про пана Ганецького я, здається, вже згадував, коли йшлося про експортний варіант української гривні, видрукуваний в хаті дядька Гилюка спеціально для негоціацій з Польщею. Як свідчать перекази, Ганецький був величенький і гладкий. А його сусіда - пан Заглоба - навпаки, дрібненький і не в коня харчі. Пан Ганецький тримав майонтек на Причепівці, а пан Заглоба сидів у хуторці за річечкою. Цей хутірець, до речі, спалив Махно в 1919 році. Хоча, є інша версія, що то Заглоба хазяйнував на Причепівці, а Ганецький ганяв за дівками на хутірці, і спалив оте обійстя не Махно у 19-му, а свої ще у 1905-му. Але суть, як я вже неодноразово зазначав, не в цьому. І не в тому, що шляхтичі регулярно бралися за чуби - хто має зафундувати наведення містка через Кобиздошку. Суть у тому, що і до сварки, і після сварки, а то й замість сварки обидва пани впивались, як чопи. Ото як до повного відключення не надеруться, то вважайте - день минув надаремне. І свій обов’язок перед Богом та королем вони недовиконали. То ж були гонорові люди! Зараз таких нема. Навіть у Польщі. Оселедець у неї скінчився!… а бодай би у твоїй Варшаві в усіх аптеках оті пігулки скінчилися, якраз тоді, коли у тебе голова заболить!
Але даруйте, відволікся!
Ну, в історію Речі Посполитої наші шляхтичі не тому встряли - бо знову ж, хто тоді не пив - а через Сейм. Верховну Раду по-їхньому, а не річку - знать треба! У тодішніх поляків такий звичай був: досить одному депутату, чи як там він у них називався, та й зара називається, посол, здається, вигукнути під час голосування: „Не позвалям!” - і все. Хоч лайся, хоч на коліна ставай, хоч погрожуй, як оце нещодавно один наш нардеп, „начистити хрюндель”, а пиши пропало, читай - не вернеться. Погорів законопроект, бо ясновельможний депутат так зване „вето” наклав.
Лапікуриха: Так усе ж таки, депутат чи посол? Ти нічого не наплутав?
Лапікура: Зара буде… Точно, посол. У нас - депутат, а у них посол.
Лапікуриха: А посол у них як?
Лапікура: Зачекай… Оце як нам із швагром не дали оселедця в ресторації „Громада”, то ми подзвонили тобі в номер і пішли втрьох серед ночі в якусь кав’ярню навпроти каву пити. Як вона називалася?
Лапікуриха: Що - кава чи кав’ярня?
Лапікура: Кав’ярня.
Лапікуриха: Чекай, десь у мене цукор звідти лишився. Ось, на пачечці написано: Амбасадор.
Лапікура: Кохана, я тебе цілую в твою світлу голівку. Так от, посол у них, поляків, прозивається амбасадор. А депутат - навпаки, посол.
Лапікуриха: Ну й плутаники твої поляки. І ти разом з ними. Давай уже про Ганецького з Заглобою.
Даю. Так от, наша кобиздохівська шляхта оце святе право старопольської демократії з першого ж дня заповажала. Не в меншій мірі, наж кобиздохівську фірмову, котра ще чотириста років тому набрала широкого розголосу в Європі. Тільки-но Заглобу з Ганецьким обрали до Сейму, як почалося! Бувало, ще не втямлять, про що йдеться, а вже горлають: „Не позвалям!” І шаблями об підлогу луплять. Особливо, як недоп’ють або нема за що похмелитися після вчорашнього. Ось чому невдовзі до видатки польської королівської казни почали вписувати таємничу фразу: „На ясновельможних послів Заглобу і Ганецького”. На випивку за казенний кошт, одне слово. Щоб так обидва набрались, аби й язики не ворушилися. Невідомо, кому спала на думку ця світла ідея, але впоювали наших земляків і перед сесією, і під час сесії, і на коня теж гарненько примочували - про всяк випадок. І що характерно - обидва посли проти такої практики не заперечували. І ніхто з тодішньої опозиції про корупцію не горлав. І газети не обурювалися.
Лапікуриха: А газети тоді в Польщі були?
Лапікура: Звичайно були! Бо в що ж вони тоді оселедці загортали?
Тож як тільки наші шляхтичі до Варшави на Сесію прикотять, то спочатку, звісно, до Сейму - у відрядження печатки поставити, а звідтам на Ієрусалимські Алеї (це варшавський Хрещатик) у шинок до старого Лейби - навпростець. Ото сіли - і поїхали: за погонне, коронне, загонове, бубнове, чирвове, хрестове, ну й звісно - козирне. А в Сеймі тим часом закони приймають. Спокійнісінько і без усякого там „непозваляму”.