А не вспієш край свій кинуть,
Туга зараз забере;
Спогадання роєм линуть,
Забувається все зле.
Тепле літо, ясні зорі -
Все тихесенько сплива;
Блимне слізка в твоїм зорі,
Жаль потроху ожива.
Все, що гудив, все те нині
Якимсь чаром віддає,
Рідна мова на чужині
Ще милішою стає.
Рідна хата - мов та квітка,
Що скрашає весь квітник.
З рідним краєм якась нитка
Тебе зв’язує навік.
Її хочеш розірвати,
А вона усе міцніш;
Подаєшся мандрувати,
Але там іще смутніш.
Ти шукаєш собі волі,
Переходиш всі світи,
Але там немає долі,
Там нема тобі мети.
Під яким би небом ясним
Врешті ти не опинивсь,-
Ні, не буде воно красним,
Як було своє колись.
Час підійде - ми вмираєм,
Бо на все своя пора;
Тільки жаль за рідним краєм
Серед люду не вмира.
"Не розцвівши, квіти зжовкли..."
Не розцвівши, квіти зжовкли,
Ясний промінь сонця згас,
В серці хворім струни змовкли,
Що бриніли якийсь час.
Підломились буйні крила,
Думка з місця не руша,
Зникла зірка, що день мріла,
Занудилася душа.
Не сміюся, та й не плачу;
Тихий сум - мій давній друг...
Молоду завзяту вдачу
Підтинає злий недуг.
Смертю дишуть хмурі стіни;
Де не глянеш - скрізь межа...
Тільки голос з України
Мою тугу розважа.
ЗАКОХАНІ
Рік вони любились - навік розлучились;
Згинуло все разом, чим серденька бились.
Узяли дівчину до нової хати;
Поліг козаченько серед гаю спати.
В головах у любки подушки пухові,
В козаченька - свита і калюжа крові.
І медів, і пива - всього чарівниці;
Козаку ж нетязі - так нема й водиці.
Коло дівчиноньки вся родина плаче,
А над козаченьком чорний ворон кряче.
Не встають обоє - заснули навіки,
Змученому серцю не поможуть ліки.
Дзвонять по дівчині, вже й попи співають,
А над козаченьком вовки завивають.
Дівчині могилку квітами убрали,
А козацькі кості вітри розмахали.
"Хто про все те віда..."
Хто про все те віда,
Хто про те згадає,
Чого щемить серце,
Що його з’їдає?
Бачить всяк, як другий
Співає та скаче,
Та ніхто не знає,
Як нетяга плаче.
"Я на небо позираю..."
Я на небо позираю -
Сумно блимають зірки:
Чорним хмарам я звіряю
Нерозважені думки.
«Чи на світі перестане
Каїн Авеля вбивать?» -
Запитався - серце в’яне...
Якийсь голос став казать:
«Досить злоба люд карала,
Час любові настає,
Що лихі мечі на рала,
На серпи перекує!»
"Рідний краю! Чи забуду..."
Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.
В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну доленьку твою.
А то - миле все здається,
Все хотів би обійнять,
Слізка втіхи нишком ллється,
Струни весело дзвенять.
Що ж так скупо блима сонце,
Мов сліпе, над краєм сим?
Усміхнись нам крізь віконце,
Дай тепла побільше всім!
"Як умру, то не згрібайте..."
Як умру, то не згрібайте
Землі наді мною,
А засипте в чистім полі
Свіжою травою.
В головах щоб зеленіли
Явір та тичина,
А в ногах - на спомин людям
Червона калина.
Прийде дівчина-голубка
На мою могилу,
Тихо сяде під калину,
Здйхне через силу.
І згада про мене з сумом
Серденько гаряче,
Наді мною, сиротою,
Нищечком поплаче.
"Гей же, любий наш співаче!..."
Гей же, любий наш співаче!
Ти скажи нам, заспівай,
Як убогий люд скрізь плаче;
Кривді верху не давай.
Заспівай про бідність люту
Та злочинства світові,
Про сірому, в пекло пхнуту,
Розбуди думки живі.
Вік борись за край свій рідний,
Що тебе співать послав.
Глянь, як б’ється наймит бідний,
Злидаря в піснях прослав.