- Ну звісно, - погодився я. - А не було би боляче, якби мене цією штричкою штрикнув, га?
Він навіть скрикнув, бо своє останнє “га?” я знов-таки супроводив різким рухом коліна донизу.
- Падло, - сказав я й підвівся. - Ти мені все роскажеш докладно, зрозумів? - і для переконливості я ще раз копнув його у бік ногою. Він здригнувся.
- Вставай, - наказав я.
Хлопець поволі почав підводитись, обережно, наче голова у нього була зроблена з кришталю. Чесно кажучи, мені зовсім не хотілося його бити, таке жалюгідне враження справляв мій заюшений убивця. Але просто було незручно перед собою - як це, він на тебе з ножем, а ти навіть йому тирси добрячої не даси? Тому я потроху підганяв його носаками, щоби швидше отямився.
Коли терорист нарешті звівся на рівні, я схопив його за комір і потяг за собою, намагаючись заховати якнайдалі жаль, що виникав у душі. Боже, і отаке хотіло мене вбити, і, певно, прибило б таки, якби я вчасно не ослизнувся там на площі. Жах.
Я повів його до готелю - не в парку ж, справді, розбиратися. Він слухняно перебирав ногами, не роблячи жодної спроби до опору. Ніндзя сраний.
Так я затяг його на свій третій поверх. Співкамерників, дяка Богові, знову не було - певно, у бабів. Я штовхнув свого опонента до ліжка, і він упав як лантух. Хлопець остаточно розклеївся.
- Витри пику, - я кинув йому сірого місцевого рушника. Він слухняно почав розмазувати по обличчю кров, слину та сльози. Грандіозне видовисько. Я відвернувся і раптом запропонував: - Їсти будеш?
Він припинив свою роботу і очманіло витріщився. Я дістав із сумки пиріжка:
- Тримай, Рембо.
Він взяв пиріжок, наче бомбу, покрутив у руках, потім надкусив, а потім в одну мить запхав до рота і заходився жадібно ковтати. Я кинув ще один. Здається, чувак і справді зранку нічого не їв. Прочуханка на голодний шлунок - дуже корисно для здоров’я. На третьому пиріжку він почав жувати, а не ковтати, наче качка. Певно, трохи наївсь.
- Ну, - сказав я, відкинувшись на ліжко та поклавши поруч із собою трофеї - кулю та ніж.
Хлопець ковтнув, підвів очі. Погляд його зупинився на зброї. І раптом він відклав пиріжок зі слідами крові на тісті.
- А чого ви мене годуєте? - спитав він.
Я здвигнув плечем:
- Не знаю. Це ж ти мене хотів убити, а не я тебе. А я й зараз не хочу твоєї смерті, принаймні з голоду.
- Ви дарма мене годували, - знову сказав хлопець, злегка заїкаючись. - Бо я і справді хотів вас убити. І зараз хочу, - додав, трохи подумавши, проте доволі впевнено.
Як вам таке почути? Я копнув його ногою, але він сидів далеченько, і удар влучив тільки у коліно. Хлопцеві губи знову скривилися.
- А що я такого панові зробив? - спитав я лагідним голосом і примружив очі, чекаючи на відповідь.
Він потер коліно і знову заїкнувся:
- Н-не ви, ваш дід. Тобто прапрапрадід.
Я проковтнув це без коментарів і тільки спитав ще лагідніше:
- Ну і що такого зробив тобі мій прапрапрадід?
Хлопець зиркнув на мене, але зразу ж опустив очі.
- Він упадав за моєю прапрапрабабцею…
Боже! Я ж, здається, так і думав, що він маніяк. Вендета. Кривава помста. Як вам подобається? Я скосив око та ще раз пересвідчився, що ніж біля мене і для цього придурка недосяжний. А якби він тоді мене вколошкав, га?
Хлопець сидів, спершись підборіддям на руки, і дивився у стіну перед собою. Наче застиглий. Псих, одне слово. Я знову зробив лагідний голос:
- А син за батька не відповідає. Так нас учив товариш Сталін. Тим більше за прапрапрадіда.
Він не реагував, навіть оком не змигнув. Мені знову закортіло затопити йому в розпухлу пику, але натомість я спитав:
- Де ж ти пістоль подів?
- Викинув.
- Чом?
У нього було абсолютно відсутнє обличчя, у цього психа. Слова вилітали, наче самі по собі, тільки на губах за щось чіплялися, тому іноді вдавалися з другої спроби:
- З-заклинило.
Так. І я раптом здогадався, чому не чув пострілу тоді, на площі. В нього був глушник на пістолі. І заклинило - це буває у саморобок.
- А ти знаєш, що з тобою годиться зробити? - спитав я.
Він не відповів. Він знав, що з ним годиться зробити. Я закинув ногу на ногу, і чобіт мій прийшовся як раз хлопцеві під носа, але він все одно не поворухнувся.
- Ну? - спитав я, знаючи, що знову не почую відповіді.
Але хлопець раптом підвів на мене очі.
- В-ваш дід, - сказав він, - тобто прапрапрадід, князь Язовецький, був одним із лідерів Краківського повстання.
Це прозвучало настільки несподівано, що я навіть прибрав чобіт з-під його носа. Я все розумію, але ніяк не можу збагнути таких переходів.
- Ну то й що? - спитав я автоматично.
Він дивився, наче випробовуючи. Кволі очі раптом ожили, і навіть слова рідше стали чіплятися за губи.
- Я був у Кракові, там у музеї є його портрет. Я в-випросив ксерокс… - і він раптом поліз рукою за пазуху.
Я напружився. Біс його, придурка, зна, що у нього там. Але хлопець видобув тільки аркушик. Невеличкий. З паспорт завбільшки. Я подивився - а хто б не подивився на портрет власного прапрапрадіда? Аркушик був обгорнутий це-лофаном, але, не дивлячись на це, виглядав досить засмальцьованим. Це дійсно була ксерокопія зі старої гравюри. На мене дивився трохи пласкуватий, як то малювали раніш, не надто професіонально, але ретельно зображений польський панич. У шапці. Правильне довге обличчя, очі… Чорт забирай, у мене був нефіговенький предок.
- Він на вас дуже… тобто ви на нього, - сказав хлопець.
Я підвів брови. Де це таке видно? Щось лядське у мене в обличчі дійсно є, але щоб таки схожий…
Надивившись на предка, я перевів очі на свого вбивцю. Той сидів, неначе перемогу якусь здобув, і аби трохи збити такий настрій, я знову копнув ногою у тонке хлоп’яче коліно. Він закусив губу. Ні, треба зізнатися, цей бовдур таки вивів мене з рівноваги.
- Ну, - процідив я крізь зуби, намагаючись залишатись спокійним.
Він тер коліно.
- Ну, - повторив я загрозливо. - Ти, падло, не викаб-лучуйся. Почав щось казати - кажи.
Він, певно, не хотів більше отримувати, тому знову заговорив:
- Вашого прапрапраріда після розгрому заслали до Бесса-рабії, у його маєток. А там поруч було село, де жила моя пра-прапрабабця. Князь залицявся до дівчат, хоч мав жінку і сина, а дівчата відмовити не могли, бо він шляхтич, лях і гарний…
Я дивився на нього, як на діда Панаса з “На добраніч, діти”. А він, наче й справді дід Панас, почав розходитись. Кудись зник впертий вираз із його очей, і замість нього з’явився дивний вогник. Навіть розбита пика набула якогось натхненного виразу.
- Ну і почав князь з дівчат свого села, а як перебрав, пішов до сусідніх. А бабця моя була гарна, і був у неї хлопець, Іван. А її звали Марійкою. Ну і дід ваш накинув на неї оком, - хлопець шморгнув носом. - А вона була дівчина чесна. Та ще й дід мій, Іван. У них вже змовлено було. А князь - відоме діло. Пограється і покине. Ну от. Вона ні за що. Не хоче. А він ходить, подарунки носить. І вже сердитися почав, а вдіяти нічого не може. Бо село не його було, а вільне… А коли Марійка вже зовсім князю відмовила, почалися у її батьків в господарстві великі збитки. Вовки дерли овець. І не їли, а подеруть, покидають і тікати.
Ні, не подумайте, що я всю цю історію слухав більше, як упіввуха. Я просто сидів і сам собі дивувався. Хто б оце міг подумати! Посеред Варшави мені дають портрет мого власного діда, і хто - та сама людина, що стріляла в мене зі справ-жнісінького пістоля. Добре, хоч глушак заклинило. І оце виходить, на картинці мій справжній дід, князь. Тобто в моїх жилах тече кров цього чувака на портреті. Чорт! Останнє вразило мене чи не більше за пістоля та ножа.
А мій убивця розповідав, немов повторював сто разів говорене: - І пішов, значить, батькам великий збиток. А князь ходе і каже - згоджуйся, Марійко! А за кожну мертву вівцю буде в твого батька три. Дуже йому захотілося. А вовки вже почали навіть чабанів дерти. Одного порвали - ледве відходили. І тоді покликав Марійчин батько до себе Івана та й каже йому - ти, каже, як мені в зяті хочеш, зроби щось із тими вовками, бо ж хлоп молодий та дужий. Бо все одно твоя худоба буде, як помру, а як задеруть усіх - будеш без овець. А Іван кмітливий до того ж був і зрозумів, що тут щось не теє, бо де це бачено, щоб вовк подер вівцю і покинув. Пішов Іван до знахаря, поніс могорич. А знахар каже: ти, каже, хлопче, подивись, бо то, певно, вовкулака ходе, а не звичайний вовк. А вовкулаку можна вбити тільки ножем сім разів освяченим. І осьо на тобі, каже, свяченого ножа. А Іван взяв того ножа та пішов отару сторожити…