Він закушував огірком.
- Я старший прапорщик, - посміхнувся, - а чом би мені не бути старшим прапорщиком?
- Не придурюйся. У тебе ж зв’язки - он як наш Гриценко стелеться. Був би зараз вже в академії.
Паливода засміявся, бо й справді мав зв’язки і міг би бути в академії.
- Пройдемось, обсохнемо? - запропонував я.
- Пройдемось.
Обтрусивши з плавок пісок, ми рушили берегом. Дрібні хвильки приємно лоскотали ноги. Я мовчав, чекаючи, що він продовжить розмову, і він зрештою таки сказав:
- Ну не всім же бути генералами. Шляк би всіх їх трафив. А зарплатня у мене не менша, як у тебе, їй-бо. І зірочки, до речі, ні зняти, ні додати.
Він явно не хотів заглиблюватись у цю тему - може, там якісь спогади. А може, він просто не амбітний, бувають такі люди - живе, гроші сякі-такі має, стрибає з парашутом, що іще треба?
- Ти хочеш бути генералом? - спитав Паливода, вдаривши ногою найнахабнішу хвильку, так що вона розсипалась дрібними бризками.
- Ні, - твердо сказав я. - Хочу бути майором і прошу це якнайшвидше довести до відома підполковника Гриценка.
Я сам засміявся своєму жартові, і Паливода з задоволенням приєднався. Взагалі з ним було легко спілкуватися, не дивлячись на звання. Тобто я не схильний переоцінювати свою “вищу” освіту, але досвід спілкування з прапорщиками…
- Ти одружений? - спитав я.
Він кивнув у тон:
- Одружений. Двоє дітей. Українець. У полоні та парти-занських загонах не був. Родичів за кордоном немає. У партії був, але зараз ні через відсутність партії. Слухай, а що це за прізвище у тебе, Гаркуша?
- Не знаю, - признався я. - Може, прадід гаркавив дуже. А твій воду палив, чи що? Керосиненко виходить?
- Сам ти Керосиненко. Гасенчук. У нас у Львові тільки Гасенчук.
Так за немудрящою розмовою ми відійшли далеченько і вже збирались повертатися, коли наштовхнулися на явне неподобство. Попереду відпочивала величенька компанія, а тут поруч, просто біля нас, троє хлопців залицялися до двох дівчат. Залицялися нахабно, з застосуванням рук, матюків та інших заборонених прийомів. Звичайно, якби ми були тверезіші і вони теж, ця зустріч скінчилася б миром. А так… Ми з Паливодою, не змовляючись, підійшли до залицяльників.
- Хлопці, а троє на двох - нечесно, - п’яно-лагідно сказав Паливода.
- Шо?
Взагалі я не розумів, чи заперечували дівчата проти того залицяння. Але ми заперечували, це точно.
- Шо? - спитали хлопці, піднімаючи голови.
- Гуляйте, - сказав Паливода, - гуляйте вальсом.
Хлопці підвелися. Очевидь, наша кубатура справила на них враження, але відступати не годилося.
- Пагнал, да? - зіщулився один. - Ти шо?
Починалися ритуальні балачки, яких я, до речі, страшенно не люблю.
- Ми що, базікати сюди прийшли? - спитав я Паливоду, потім зробив крок уперед і без зайвих церемоній затопив у пику. Хлопець злетів з копит і заюшився. Решта уклякла на місці. І раптом Паливода спокійно так сказав за моєю спиною:
- Ніж.
Я зупинився. Дійсно, в одного з цих недоумків вже блищав ніж. Де він його взяв, чортзна. Але за такі штучки… Я не встиг додумати, що саме треба за такі штучки, коли вперед рушив сам Паливода. Він став проти придурка з ножем, зробив обманний замах, потім м’яко, наче кицька, перехопив лівицею руку з ножем, смикнув на себе і підставив коліно, так що воно влучило придуркові в живіт. Той зойкнув, зігнувшись, а Паливода, не відпускаючи руки, своєю правою долонею зацідив йому в підборіддя. Не брешу ні краплі, хлопець підлетів угору на півметра, а мій товариш супроводив його аж до землі, потім забрав ножа та обернувся до третього. Третій, на жаль, не став чекати, а вже тікав геть, тільки пісок летів з-під копит.
Перемога була абсолютною. Як під Жовтими Водами. Ми розправили плечі та підійшли до захищених дівчат, аби скористатися її плодами. І тільки-но нахилились, чемно відрекомендувавшись, як почули за спиною войовничі вигуки. Схоже, ми трошки недооцінили ситуацію. Компанія, що від-почивала попереду, і до якої, як тепер стало зрозумілим, належали переможені нами воїни, вся підвелася з піску і, хапаючи хто пляшку, хто ломаку, з ревінням сунула на нас. Було їх із півтора десятка. Паливода подивився на мене, я - на нього.
- Під напором превосходящих сил противника, - сказав я.
Паливода подивився на ніж у своїх руках, потім взяв його двома пальцями, навіщось витер руків’я об плавки і жбурнув якнайдалі вбік.
- Ну його до біса, - обернувся він до мене. - Пан офіцір має пропозиції?
- Має, - сказав я. - Будемо відступати через вод-ні препони, користуючись перевагами у спеці-альній підготовці.
- Гут, - погодився мій прапорщик. - Але спо-чатку приймемо бій. Як герої.
Ми відступили до води і там зустріли авангард противника. Трьох-чотирьох, що вирвалися вперед, ми збили зльоту, не даючи зупинитися. Це було чудове видовисько, як у фільмі про Конана-варвара. Але незабаром підтяглися основні збройні сили і стало гаряче. Надто гаряче.
- Опа! - скомандував я. Тут взагалі почався кайф, бо на очах здивованої публіки ми з Паливодою шубовснули у воду, а потім наввипередки замолотили руками, намагаючись відплисти якнайдалі. Кілька гарячих голів стрибнули за нами, але швидко переконались, що за юніорську збірну України виступає не абихто. Ми відпливли вже далеченько, коли біля самої моєї голови об воду з плюскотом вдарилася порожня пляшка.
- Обстріл! - гаркнув я щосили і пірнув, змінюючи напрям руху. Зовсім не хотілося дістати по голові пляшкою наприкінці такої славної битви. Проте вороги припустилися помилки. Ті, що взялися нас переслідувати, спочатку заважали решті вести прицільний вогонь, а коли нарешті оговтались і повернулися, ми вже були далеченько і, пірнувши, опинилися поза зоною обстрілу.
- Гей, козаки! - помахав я рукою. - Хто там є сміливий, гайда до нас!
На березі люто матюкалися. Паливода наблизився до мене і перейшов на спокійний брас.
- Ну що, тепер до Туреччини? - спитав він.
- А є потреба?
- Гадаю, є. Бо вони тепер на березі чекатимуть. Дивися на їхні морди.
Я подивився. Морди обіцяли нас дочекатися і розібратися як слід. Ми ще раз помахали їм і повільно попливли додому.
- Заманюй, - сказав я Паливоді, - заманюй, заманюй. Як учив Суворов.
Ми старанно їх заманювали, а вони слухняно йшли берегом, матюкаючись та вимахуючи зброєю. Ішли, аж поки дісталися до наших хлопців. Тут ми завернули до берега, на що ворог зреагував ще одним вибухом лайки та вимахуванням рук. Я побачив, як замполіт підняв голову, відриваючись від чарки. Секунд п’ятнадцять він намагався зметикувати, що трапилось, а зметикувавши, сунув два пальці до рота і різко свиснув. Тоді я вже дав газу, щоб не пропустити найцікавішого.
На бойову тривогу наші хлопці зреагували миттєво. Покидали випивку, покидали дівчат і за мить із войовничими вигуками врізались у ворожі лави. Ворог, звичайно, не чекав такого обороту і розгубився. А тільки-но отямився, з тилу на нього вдарили ми з Паливодою. У принципі сили були рівними, але ця битва ще раз продемонструвала всі переваги професійної армії перед гуртом озброєних аматорів. За якихось три-чотири хвилини цілі й не дуже цілі противники щодуж бігли туди, звідки прийшли. Ворог ганебно втік, лишивши нам всі свої дрючки та порожні пляшки.
- Хай живе! - загорлав замполіт.
- Ура! - підхопили добре поставлені командні голоси.
- Панове! - урочисто промовив я. - Щойно на ваших очах відбулася перша значуща перемога української регулярної армії. Ця подія увійде в підручники під назвою Битва при Лимані. Вміло застосовуючи маневр та обхід, наші війська розгромили противника. Під проводом славетного полковника, тобто підполковника Гриценка…
- Ну, загнув! - сказав замполіт. - Повторить зможеш?
Всі радісно загигикали.
- Під проводом підполковника Гриценка, - повторив я. -Але якщо ця битва увійде до рапорту, він може позачергово отримати полковника.
- Сволоч ти, Гаркуша, - видихнув замполіт, - із святого смі-єшся. Богохульник.
- Що це ви, замполіте, Бога згадали? - поцікавився Пали-вода.
- То я раньше був замполіт, - зареготав той. - А тепер уже не та керівна і направляюча, я тепер буду знаєш хто? Полковий священик. - Далі він утнув свій коронний номер, тобто зробив пісне обличчя і заскиглив. - Отче-наш-же-єси-що-украв-принеси-а-я-вкрав-ковбасу-завтра-рано-принесу-у-у!