- А ще мене можуть чайки на смерть заклювати. - Олеся відпустила мою руку і зробила крок до води. - Ти не тільки нудний, а ще й лінивий. Я пішла сама.
Я зібрав простирадло і перебрався в затінок. Найбільше зараз хотілося, щоби мене ніхто не чіпав, принаймні півгодини. А Олеся зайшла у воду і на моє “З затоки не випливай, там течія” тільки помахала рукою.
Це була містична картина - маленька жіноча фігурка входила у воду величезної ріки, і дерева з країв затоки схвально кивали зеленими головами. Я замилувався і під таку елегію навіть поринув думками кудись далеко, коли раптом з води пролунав розгублений дівочий зойк.
- Юрку!
- Що трапилось? - Я підстрибнув з простирадла і, здійнявши купу бризок, миттєво опинився поруч.
По дівочих стегнах стікали до води червони цівки.
Олеся лежала під деревом вся бліда і безпорадно дивилася на мене. В сумках не знаходилося геть нічого, що могло б зарадити у такому випадку.
- Здається, треба холод на живіт покласти, - голос дівчини тремтів, і в мене боляче кольнуло серце.
Я знову збігав до річки, намочив футболку, обгорнув нею дівочі стегна. Вода була теплою і більше нагадувала бульйон. Навряд чи такий компрес міг дати якусь користь, але нічого холоднішого не знайшлося.
- Ну як?
- Не знаю, - дівчина була в повному розпачі.
- В тебе щось болить?
- Не знаю.
Великі краплини сліз котилися з Олесиних очей, і я зовсім розгубився.
- Зачекай. Не плач. Зараз щось вигадаємо. - Я кинув оком навкруги.
Дерева оточували затоку щільною стіною з трьох боків, а з четвертого був Дніпро. І жодного натяку на людей, і жодної надії на допомогу.
Я схилився над дівчиною.
- Ти полеж трошки, а я оббіжу берег, може, хтось все-таки є. Тримайся.
Я намагався не дивитися у розгублені Олесині очі, бо й сам був на межі повного розпачу. Які шанси, що поруч відпочиватиме ще хтось? Насправді дуже невеликі, особливо у будень. Сюди й у вихідні мало хто з киян діставався. А якщо я нікого не знайду, що тоді?
Я продирався крізь кущі, відганяючи від себе подібні думки, але вони вперто поверталися.
Що це може бути? Та все, що завгодно. І я теж молодець - треба було втриматися, а не скакати, наче жеребець.
Скільки не намагалися очі, вони не могли вхопити навкруги жодної людської постаті.
Що ж тепер робити? Може, поки збігати до дороги? Це кілометрів шість. За півгодини дістанусь. Дай Боже, когось зловлю. Хоча, машина сюди не проїде - хіба джип якийсь. Чи хай просто повідомлять у лікарню, може, у них санавіація є. Не може ж такого бути, щоб отак людину покинули.
Коли я повернувся на галявину, Олеся лежала, закривши очі, біла як крейда. У ямках біля очей застигли прозорі крапельки сліз. Я обережно торкнувся дівочого плеча.
- Ну як ти?
- Гірше, - вона майже прошепотіла це, не відкриваючи очей.
Я збігав до води поміняти компрес. Футболка вже теж просякла кров’ю. Холодні мурашки пробігли моєю спиною. Боже мій!
- Олесю, все буде добре. Не плач. Я щось вигадаю.
Я був далеко не певний, що це правда. Але треба ж якось підтримати, якщо не її, то хоч себе.
Дівчина щось прошепотіла самими губами, і я нахилився над її обличчям.
- Що?
- Дитина…
Господи. Яка дитина! Тут вже, здається, про дитину й не йшлося.
- Нічого, щось вигадаємо. І чого свого часу я не пішов у медичний?
Я згадував все, що колись у школі розповідали про першу допомогу. Що там при внутрішніх кровотечах? Холод. Спокій. Доставити у лікарню. Зараз я міг забезпечити тільки спокій.
Я уявив, як біжу до шосе, ловлю там машину, як ми повертаємося сюди, а Олеся лежить під деревом. Це займе не менше години - двох, а за цей час вона може вже сто разів вмерти від втрати крові…
Я губами торкнувся дівочого чола. Воно було холодне і рясно вкрите крапельками поту.
- А що коли це позаматкова вагітність? - вона відкрила очі. - Тоді в мене ніколи не буде дітей.
Не дай Боже! Якщо це позаматкова вагітність, я її до лікарні вже точно не довезу.
Я згадав малюнок у підручнику: ноші з двох жердин та вивернутої шинелі. Але ноші можна нести тільки вдвох. А одному як? Нести ззаду на спині? Навряд чи при кровотечі це можливо. Перед собою? Це тільки у фільмах класно виглядає, а реально максимум, на що мене вистачить, це десять хвилин. Тягнути по землі?
Зрозумілим було одне. Треба нести Олесю до шосе. Зав’язати з джинсів таку собі петлю, перекинути через плече і вперед. Скільки це займе часу? Години дві, точно. Але це шанс. Може, по дорозі когось зустрінемо.
А може, зв’язати з дерева якийсь пліт і на той берег? Я кинув оком навкруги. Це не джунглі. Тут нема ліан, щоби зв’язати дерева, до того ж у мене нема сокири, щоби їх зрубати. І потім, поки ми перепливемо, течія знесе нас аж до Канева.
Я знову схилився над коханою.
- Зараз, я вигадаю якусь лямку і понесу тебе до дороги.
Олеся не реагувала, і я перелякано торкнувся її руки. Ні, це здалося, просто вона квола від втрати крові.
Простирадло було надто хлипким і навряд чи витримало б довгу подорож. Я зав’язав штанини джинсів вузлом. Вийшло дуже маленьке кільце, яке могло висіти тільки на шиї, і дівчина туди вже навряд чи пролізла б. Я витяг з штанів паска і прив’язав його до штанин. Тепер було схоже, що може щось вийти.
Я вмовляв себе не квапитись, бо чим ретельніше я підготуюся, тим менше потребуватиму відпочинку в дорозі. Але вузли не в’язалися, пасок ковзав, а руки трусилися, як у лихоманці.
Так, тепер вниз підкласти простирадло, щоб м’якше було. Здається, все правильно.
Я підійшов до Олесі. Вона так само лежала з закритими очима. Я став на коліна і почав просовувати дівочі ноги у цю саморобну лямку.
- Зараз, зараз все буде добре.
Боже, скільки крові натекло. Компрес з футболки був геть червоний. Я сукнею зв’язав Олесі руки і обвив цим живим зашморгом свою шию. Тепер вона триматиметься за мене міцно.
- Так треба, - прошепотів я заспокійливо. - Щоби дорогою не впасти. Нам далеко іти. Потерпи.
Я не знав, що треба казати в таких випадках, але вона, здається, мене й не чула.
Здається, все владнано. З собою брати нічого не треба. Я ще раз перевірив лямки на міцність. Ну, з Богом.
Повільно, щоб зайве не трусити хвору, я звівся на рівні. Лямка важко давила плечі. Але головного я досяг - руки були майже вільними, а це означало, що так я можу іти досить довго. Дівчина висіла на моїх плечах нерухомо. Я ще раз роздивився навкруги, чи бува не забувся про щось, і раптом завмер, як стояв, посеред галявини.
У затоку, ледь не чіпляючи електричні дроти високими щоглами, входила біла яхта.
Боже мій! Таке буває тільки у кіно.
Кілька секунд я просто не міг рушити з місця. А потім, як був з дівчиною на плечах, побіг до води, вимахуючи вільною рукою.
Я боявся одного. Боявся, що нас не помітять. Або що яхта примарилася мені, доведеному до відчаю. Але вона була реальною, і дрібні дніпровські хвилі плюскотіли об білі борти. Згори, біля самого носа синіла хвацька назва “Перебендя”, і спрямований цей ніс був просто до нас.
Здається, яхти не можуть підходити до берега впритул, і я рушив назустріч, прямо у воду, намагаючись тримати Олесю якнайвище. Поступово прокинувся у мене й дар мови.
- Допоможіть нам. У мене хвора. Нам потрібна допомога! - я не знав, як це правильно сказати, але яхта уповільнила хід і стала розвертатися боком. - Нам терміново потрібно до лікарні!
Вода сягала вже грудей, а я все не міг роздивитися, чи є хтось на палубі. Не було також певності, чи бачить нас команда, тому я загорлав як несамовитий:
- Обережно! Люди за бортом! Допоможіть нам! І в той самий момент яхта неначе зупинилась на місці, і назустріч мені простяглася пара твердих мозолястих чоловічих рук.
Капітан був кремезний, засмаглий, з вигорілим волоссям і сивиною в бороді. Він прийняв Олесю на руки, як малу дитину, а потім і мені допоміг залізти на борт, одночасно примудряючись врівноважувати легку посудину, щоб вона не перехилилася під вагою мого вгодованого тіла. Це був справжній морський, а точніш, річковий вовк.