Мій співбесідник подивився, наче я несповна розуму:
- Серце моє, це ж убойний шанс! Як же його спалити? Люди оно радіоактивні мітки використовують у грі. І то нічого. Не бояться. А потім, завжди є вірогідність, що помиляється та жінка.
- А до священиків ви не пробували звертатися?
- Та ви що! Мене тепер у церкву на поріг не пускають. Відчувають якось, не інакше. Священик вибігає, як дьогтем підмазаний, де б не був, і навіть розмовляти ні про що не хоче.
Я зіщулилася.
- Ну а ті кістки, якими ви в нарди грали? Вони справді були людські?
- Так. - Федір Іванович сумно похитав головою. - Я потім навмисне у медінституті перевіряв, там скелет стоїть розібраний. - І цю розписку на карті ви все-таки мені не покажете?
- Не покажу. Нікому не покажу і заховаю так, що ніхто не знайде.
- Тоді книжки не вийде. - Я вдалася до грубого шантажу. - Хто ж повірить у всю цю історію, якщо я напишу, що навіть розписки не бачила.
- А ви напишіть, наче бачили. На те ви і письменниця, щоб вам люди вірили. Дюма оно теж мушкетерів ніколи не бачив.
Його логіка була убивчою.
- Ну добре, а що, крім цієї містичної історії? Як то кажуть, що корисного читач винесе з цієї книги?
- Як це, що винесе? Життя винесе. От ви знаєте, наприклад, що картярі свого часу врятували Богдана Хмельницького? Коли турки вночі напали на Січ, дозорні спали, а картярі, звичайно, ні, бо грали в карти. От вони і підняли тривогу.
Я посміхнулася. Знову починає за рибу гроші.
- Так пробачте, гуси теж колись Рим врятували. Давайте я про гусей напишу.
Федір Іванович не образився.
- Ну, якщо гуси заплатять… А от до речі, ви знаєте, що теорія ймовірності зародилася тоді, коли Паскаль намагався розв’язати задачі, що їх йому підсунув найавторитетніший шпільовий Франції кавалер де Мере. Йому треба було розрахувати, як обкатувати лохів у зари.
Я цього не знала.
- Ну от бачите! Напишіть. Враховуючи складність завдання, я підвищую ваш гонорар до п’ятнадцяти тисяч. Можу одразу видати аванс.
- Не треба. Я подумаю, а тоді вже будемо говорити про аванс. З цього просто може нічого не вийти.
- Вийде. Даю вам місяць на роздуми. Сам я нікуди не поспішаю, вийшов на пенсію. Капусти за останній час намолотив - на сто років вистачить. І вам вистачить на гонорар. Буду в пансіонати їздити, з читачами зустрічатися, мінеральну воду пити… А ви думайте. Через місяць я вас знайду. - Він витяг з кишені ручку, взяв серветку і підняв на мене запитальні очі. - Який у вас номер телефону?
Те літо видалося для мене дуже клопітким. Одне відрядження за іншим. Я майже не з’являлася вдома і, звичайно, той, хто пробував до мене додзвонитися, лише марно витрачав час. І от якось, чергового разу запізнюючись на поїзд, вже на порозі квартири я почула телефонний дзвінок. На тому боці ввічливо спитали:
- Людмила Миколаївна?
- Так, але говоріть швидше. У мене за тридцять хвилин потяг.
- Це райвідділ внутрішніх справ. Ви знайомі були з Мірошником Федором Івановичем?
- З ким?
- Федір Іванович Мірошник. У нього в записнику був ваш телефон.
- Ну то й що?
- Я б хотів вас запросити, щоби поговорити з цього приводу.
- Молодий чоловіче, - сказала я, - у мене за півгодини потяг, я їду у відрядження. Буду тільки в понеділок.
- Нема питань. - Голос на тому боці не виявляв нетерпіння. - Приходьте до райвідділу в понеділок. О восьмій сорок п’ять. Моє прізвище Микитюк.
У понеділок я стояла перед воротами забрьоханої двоповерхової садиби з вивіскою “Районне управління внутрішніх справ”. Міліціонер на вході краєм ока глянув на моє редакційне посвідчення і пропустив у двір. Черговий в коридорі за скляною перегородкою взагалі на документи дивитися не став.
- З газети? До Микитюка? Ліворуч за двері, дванадцята кімната.
Трошки поблукавши тісними коридорами, я нарешті опинилась в маленькій кімнаті з трьома столами, заваленими паперами. Протиснутись між меблями можна було хіба що боком, а на єдиному стільці для відвідувачів красувався панцирний жилет.
- Я можу побачити Микитюка?
Молодий коротко стрижений хлопчина бандитського вигляду підняв на мене очі. Тут я згадала його, і одразу зрозуміла, про якого Федора Івановича йтиметься.
- Ви телефонували мені, домовлялись на восьму сорок п’ять.
- А! - Він чомусь невдоволено поглянув на своїх сусідів і підвівся зі стільця. - Зараз.
Жилет перекочував на підвіконня, а я була запрошена сісти на звільнене таким чином місце. Очі у слідчого були червоними, чи то з недосипу, чи то з перепою.
- Перше питання. Як ви сюди пройшли?
- За редакційним посвідченням. - Я простягнула йому документа.
- Служба… - Микитюк з докором похитав головою і поклав моє розгорнуте посвідчення на стіл перед собою. - Друге питання. Ми з вами раніше ніде не зустрічались?
- Зустрічались. Півроку тому. У відділку на залізничному вокзалі.
- А, точно! Здається, вас обікрали.
- Ну, майже.
Він дістав якийсь бланк і почав ретельно його заповнювати, звіряючись періодично з моїм посвідченням.
Решта населення кімнати не звертала на мене ніякої уваги. Один ліниво крутив диск телефону, додзвонюючись кудись, а другий просто собі тихо спав, поклавши голову на руки.
- От, почитайте, чи правильно я все записав. Якщо правильно, розпишіться внизу.
На бланку ретельно були записані дані з посвідчення.
- Все правильно. - Я поставила автограф, а слідчий вказав на рядок вище.
- Це про відповідальність за неправдиві свідчення. Напишіть прописом, що попереджені.
Я написала, і хлопець поспішно вихопив папірця з моїх рук.
- Скажіть, ви були знайомі з Мірошником Федором Івано-вичем?
- Так, ми познайомились у поїзді. Ви ж теж були з ним знайомі.
- Я? - Здивувався слідчий, і в його очах вперше промайнуло щось людське.
- Ну, так. Нас з ним затримали на вокзалі, а ви ще потім з нами розбиралися. Один тоді на нас заяву написав про карти. Пам’ятаєте, дідок такий солідний? Ми удвох з ним були. А до речі, що сталося?
- Зарізали його.
- Як зарізали? - Я розгубилася, як завжди губляться від таких відомостей.
- Ножем. Прямо на вулиці. А ви добре його знали?
- Та ні, тільки в поїзді тоді бачились, і все. Він навіть не дзвонив потім.
- Ой, слухайте, - раптом зрадів слідчий, - а я його згадав! І вас згадав. Правда, солідний такий дідуган. Ще на нього казали, що він шулер. А я думаю, де я вас бачив?!
- Ну от. - Я була здивована тим, що в такій установі у такої людини з’явилась нормальна емо-ція. - Хто ж це його? Хоча, я так розумію, якраз це ви і з’ясовуєте.
- Та ні, тут якраз майже все зрозуміло. Він же і насправді шулером був.
- Казав, наче зав’язав. На пенсію вийшов.
Микитюк похитав головою:
- Не втримався на пенсії ваш знайомий. Вклав гроші у якусь фінансову піраміду, і коли вона хлопнулася, повернувся, так би мовити, до старої професії.
Слідчий почав щось писати, періодично замислюючись і кусаючи ручку.
- А як же його так?
- Ну звичайнісінько. Вони ж по притонах грають. А тут якраз з’явились відморозки, які в карти програють, а потім в темному кутку все відбирають. У того, хто виграв. Ну а цей, напевне, не хотів віддавати.
Я замислилася.
- Кажете, гроші в піраміду вклав?
- Ну так, хотів по-легкому заробити. “Капусти намолотив - згадалися мені слова мого поїзного попутника, - на сто років вистачить.” Вклав у піраміду. Знайшлися все-таки методи на старого шпільового. Разом з його убойним шансом. До речі…
- А розписку знайшли?
Микитюк здивовано підняв брови.
- Від піраміди?
- Та ні, - я сумно похитала головою. - Талісман у нього такий був. Карта розмальована.
- Нічого не знайшли. Вони його дочиста обібрали. От прочитайте. - Слідчий простягнув мені папірця. - Якщо все правильно, напишіть: “З моїх слів записано вірно” і розпишіться.
Жовтуватий папірець, крім моїх вихідних даних, містив всього дві фрази. “З Мірошником Федором Івановичем я познайомилась випадково в поїзді. Ніяких контактів з ним не підтримувала”.
Я ще раз перечитала: “… випадково… контактів не підтримувала”. Перед моїми очима раптом постала картина, немовби кадр з кінофільму. Він, мій попутник, сивий, старий, самотній стоїть у темряві, а проти нього молоді відморозки. І спина у нього схилена, як тоді в коридорі, коли його образили. Напевне, вони й були схожі на тих, з вагона-ресторану, такі самі нахабні і нездарні. А він виграш свій не віддав. І не тому, що вважав гроші дорожчими за життя. Тут я вже і сама могла поставити “мазу”. Він, старий законник ігрового світу, просто не міг допустити, щоби якісь бандюки ламали святі правила, за якими він жив все життя.