- У фізика спитайте. За клубом третя хата.
Я теж не подякував, здається, навіть не вилаявся. Просто хряснув дверцятами і натиснув на газ. Ліка запалила нову цигарку. В машині вже сміливо можна було вішати колінвал.
Третя хата за клубом світилася вогниками вікон. Фізик там хазяїн, чи хімік - аби ночувати пустив.
- Агов! Є хто живий?
Сіра мжичка на вулиці дратувала мене не менш ніж дим у салоні. Собака у дворі не забрехав - або його не було, або це був лінивий собака. Рипнули двері. Хтось з’явився на ґанку.
- Добрий чоловіче, не пустите переночувати?
- Я? - перепитали з пітьми. Ідіотське питання, чи не так?
- Ми б хотіли трохи відпочити, бо пізно вже і дощ! - гукнув я.
Той, на ґанку замислився.
- А чом до мене? - спитав він.
- Нам сказали, - пояснив я. - Порадили на зупинці. Ми заплатимо.
Здається, останній аргумент його переконав.
- Скільки вас?
- Двоє.
Він щось бовкнув і зник у хаті. Чи то була згода, я не присягнуся, але нітитись не годилося. Я витяг з машини Ліку та сумку. Зараз будуть і рушники, і ікона.
- Можна? - я прочинив двері і зупинився, заглядаючи до кімнати.
Хазяїн стояв біля вікна. Це був досить молодий, за тридцять, чолов’яга з невеликою, на професорський лад борідкою, що дуже кон-трастувала зо всім його виглядом - з сірою куфайкою, незграбними штанами та битими чоботами, з виразом його обличчя - похмуро-селянським, без жодної живої іскорки в очах.
- Ви з міста? - спитав він.
- Ага, - підтвердив я і пройшов уперед, ведучи за собою Ліку. Хазяїн ковзнув по ній байдужим поглядом. Більш він не сказав жодного слова. Мовчки провів нас до кімнати з ліжком, дійсно з рушниками та іконою в кутку, мовчки приніс білизну. Ми здивовано стояли, не знаючи, що робити, а хазяїн так само мовчки вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері.
- Тю-у, - сказала Ліка, покрутивши пальцем біля скроні. - Він з якимось прибабахом. Може, він не фізик, а шизик? Її жарт не здався мені дуже вдалим, хоча поведінка хазяїна справді здавалася дивною. Ліка заходилась розбирати речі, витягла банки з пивом, витягла рушники.
- Цікаво, в нього можна десь помитися?
- Сама спитай, - знизав я плечима. - І спитаю, - вона взяла рушника і вийшла услід за хазяїном. Я лишився у кімнаті сам.
Тут було помітно занедбано. Наче все стояло на своїх місцях, та ладу не було. І рушники висіли, і завіси, і чисто все, але знаєте, не відчувалося хазяйчиної руки. Складно це пояснити. Мабуть, чоловік за природою своєю не здатен зробити в хаті затишок. Я зняв куртку і заходився розстеляти білизну. Цей фізик-шизик сам живе - зі всього видно. Ну та дідько з ним.
Ліка повернулася хвилин за десять, кинула мокрого рушника у куток і стала повільно роздягатись.
- Помилася? - спитав я.
- Ти уявляєш, у нього навіть є гаряча вода.
Вона скинула білизну та жбурнула її до рушника, потім вляглася на ліжку горілиць і закинула руки за голову. Очі її сяяли.
- Знаєш, тут все зовсім як я хотіла, - вона лежала, хизуючись своїм тілом. - Колись, після дев’ятого класу мене послали до баби, в село, от там у неї була точнісінько така кімната, ну і… - вона посміхнулася.
Зрозуміло, колись там її вперше відпердолили, і от через це я повинен був у мряку їхати бозна-куди. Бабські примхи. А втім, роздратування моє потрошку зникало. Ліка лежала на ліжку під іконою, призовно виставивши свої принади. Одна рука її лишилася під головою, а друга наче самохіть погладжувала молоде гнучке тіло, чіпляючи перса з рожевими сосками, блукаючи животом, крутими стегнами.
Я гмикнув. Ні, смак у мене таки є. І дружина, і оця, і ще там, скільки їх було - як на підбір. Це відчувати треба, панове, бо коли знайомишся з жінкою, ніколи не знаєш насправді, що там під одежею є.
- Ну, - сказала Ліка.
А, дідько з нею, хай палить у салоні, хай розпитує про дружину - врешті-решт нічого страшного. Я загарчав, як кіт, і став роздягатись.
Зараз буде щось. Коли на жінку находять романтичні спогади, вона здатна на все… Живіт мій сам собою підтягнувся, плечі розправилися.
- Не знаєш, котра година? - спитав я, аби щось спитати.
- Пів на першу. І тут я стрибнув до неї в ліжко. Металева сітка загойдалася, наче гамак. Лічині пальці торкнулися мого обличчя.
- Тоді все було як зараз, - сказала вона.
Кров у моїх жилах починала закипати. Я торкався теплої шкіри, і вона починала пашіти мені назустріч. Ось уже…
- Що це? - спитала раптом Ліка.
- Га? - не зрозумів я.
Вона злякано дивилася кудись у бік вікна.
- Лі-ко, - я був знову взявся до справи, але Ліка сахнулася.
- Там хтось дивиться, - пробурмотіла вона.
Я роздратовано обернувся. Завіса на вікні трохи відсунулась, хоч не пам’ятаю, щоб чіпав її. Проте більш нічого підозрілого помітно не було. Я вилаявся під ніс і підвівся з ліжка. Навкруги панувала тиша. За вікном накрапав дощ. Я визирнув крізь шибку, і тут мені здалося, що там дійсно хтось є. Хтось щойно зник за рогом хати, і повітря коливнулося слід за ним.
- Хто там? - стурбовано спитала Ліка.
- Нікого, - збрехав я. - Тобі треба звернутись до сексо-патолога.
- Сам такий, - вона з полегшенням посміхнулася.
- Зараз побачимо! - я підморгнув оком і знову стрибнув до ліжка.
Треба було починати все спочатку. І щойно я…
- Ой! - вигукнула злякано Ліка. - Хто це?
Я миттю обернувся. У вікні нікого не було.
- Ти можеш зосередитися на тому, що робиш? - роздра-товано спитав я.
- Там… вона дивиться, - прошепотіла Ліка.
- Хто?
- Не знаю… біла…
Я подумки плюнув і знову визирнув крізь шибку. На дворі знову нікого не було, і тільки дощ шурхотів.
- Хочеш пива? - запропонував я, закриваючи завісу.
Мені й самому треба було трохи заспокоїтись, щоби принаймні не дати Ліці у вухо.
- Давай.
Ми сиділи голі на ліжку і пили пиво з бляшанок.
- Ти вибач, - попрохала Ліка. - Я й справді її бачила.
- Може, просто поспимо?
- Ні, - вона пригорнулася до мене. - Я зараз заспокоюсь.
Кілька хвилин у кімнаті чути було тільки її подих, але потім мені здалося, що до нього приєднався тихесенький брязкіт скла. Що це? Я сторожко підвів голову. За шибкою хтось був. Це відчувалося у звуці, у забарвленні ночі. Але хто? І тут я помітив, що завіса на вікні знову відсунута. Трошки, самий краєчок, але ж я сам щойно… Ліка нічого не чула, а мені не хотілося її лякати.
- Ще пива хочу, - сказав я удавано бадьоро, звільняючись від її обіймів. Спиною поповзли противні мурашки. Обережно я дістався до столу і визирнув у вікно. Біла незрозуміла постать зникала за сараєм. Я не встиг добре роздивитися, але мені здалося, що то була жінка. Темна хмарна ніч ніяк не додавала певності, тому я підбадьорював сам себе.
- Хтось із місцевих розважається, - я знову закрив завісу і обернувся до Ліки. - Що за ідіотство підглядати попід вікна?
Але настрою вже не було.
- Погладь мене, - сказала вона.
Я пестив її рукою, коли знову почувся тихесенький брязкіт. Я підвів очі. Завіса… І знову біла непевна постать зникла за хатою.
- Так, - вирішив я. - Зараз буде щось страшне, - і взявся одягати штани, хизуючись власною сміливістю.
- Що там? - спитала Ліка.
- Нічого. Просто треба комусь намняти вуха. Ти лежи.
Я вирішив випередити події. Визирнув у вікно - там було тихо. Ну добре. Я сів коло Ліки і поклав їй руку на стегно. Чекати довелося недовго. І щойно почувся знайомий брязкіт скла, я миттю зірвався до вікна. Біла постать віддалялася. Я відчинив двері і стрімголов кинувся надвір. Та це тільки так сказати - “стрімголов”, бо насправді у темряві у незнайомій хаті особливо не розженешся. Щось полетіло шкереберть, поки я знайшов вихід і вискочив на ганок. На ганку сидів хазяїн. Біла постать повільно віддалялася до сараїв. І тут я завмер, бо зрозумів, що постать не торкається ногами землі.
Хазяїн ніяк не зреагував на мою появу. Я стояв, витріщивши очі, і мовчки дивився. Постать обернула голову, і стало помітно, що це жінка, молода, але чомусь з білим, прозорим, наче восковим обличчям, і у білому вбранні, як наречена на весіллі. Так, це дуже нагадувало весільне вбрання. Я спантеличено кліпав очима, поки дивна жінка розчинилася у темряві, а потім спитав: