- Хто це?
- Марійка, - відповів хазяїн, не обертаючись.
- А чого в білому?
- Так поховали, - сказав він.
Я вдихнув повні груди повітря, потім обережно видихнув і зрозумів, що вже нічого не розумію.
- Хочеш пива? - спитав я і, не чекаючи на відповідь, пішов до кімнати.
Я сам зараз більш за все потребував пива. За хвилину повернувся з двома бляшанками і тицьнув одну хазяїнові:
- Пий.
Потім я зметикував, що фізик, певно, не вміє відкривати такі бляшанки, але він, на диво, вже упорався. Я одним духом вихилив половину і тільки тоді почав трохи отямлюватись.
- Добре пиво, - похвалив хазяїн.
- Ага, - погодився я. - “Хайнекен”, жінкам дуже подоба-ється.
Кілька хвилин ми сиділи мовчки, і нарешті я спитав:
- Хто вона?
- Марійка? - перепитав хазяїн. - Моя дружина.
Так, зрозуміло. Треба було заходити з іншого боку.
- А чого тебе фізиком звуть? - на “ти” цієї ночі було легше розмовляти.
Хазяїн посміхнувся:
- Бо я і є фізик. Я скінчив фізтех за фахом “Ядерний магнітний резонанс”.
Так от звідки в нього професорська борідка. Я придивився до хазяїна, і погляд його вже не здався мені таким похмуро-затюканим, як раніш.
- А тут чого?
- Нічого, - він знизав плечима.
Чи то не зрозумів запитання, а чи то я не зрозумів відповіді.
- Ти місцевий?
- Угу, - гмикнув хазяїн.
- Одружився тут?
- Одружився ж.
Більш за все мені, звичайно, кортіло запитати, чом вона не торкається ногами землі, але щось заважало. А може, я і знав відповідь.
Дощ лінькувато тьохкав по калюжах.
- Палити будеш?
Він заперечно похитав головою. Здоров’я береже, добре. А я б, здається, запалив, якби по цигарки знову не йти до кімнати.
- Чого ж ти лишився, дружину до міста не забрав?
Він стусонув бляшанку і спокійно відповів:
- Померла вона.
Так, зрозуміло. Я ж одразу здогадався, що він сам хазяйнує.
- Довго прожили?
Він підвів очі, міряючи мене своїм важким поглядом, і раптом сказав, наче відповідаючи на моє запитання:
- Звичай у нас. Коли дівчина померла незайманою, то на похороні її парубка вінчають з нею.
- Нема такого звичаю, - вихопилось у мене.
- У вас нема, - відповів хазяїн. - У нас є. Ми тут усі з Поділля переселенці, - потім помовчав і додав. - Я якраз після диплома приїхав. На канікули.
Я ковтав пиво, намагаючись зрозуміти почуте. Це ж… - І вона виходить з…? - почав я і зразу пожалів про це.
- З домовини, - продовжив хазяїн. - Не знаю. Я за нею не ходив.
- Від чого вона померла?
- Сказали: серце.
- Ти її любив?
Він знизав плечима, але відповісти не встиг. На порозі з’явилася Ліка.
- Ти чо-го? - капризно протягнула вона. - Мене-е ки-инув, а сам…
Вона загорнулася у ковдру, але назовні весь час виглядало щось - то нога, то груди. Хазяїн зміряв її оком і нічого не сказав.
- Принеси цигарки, - попрохав я.
- Ну-у, - вона вередливо стулила губки. - Іди-іди.
- А ти прийдеш?
- Аякже! - я просунув руку під ковдру та ущип-нув Ліку за груди. Вона засміялася. - Іди, я зараз прийду.
Вона нарешті зникла за дверима.
Дощ ущух. На небі почали з’являтися несміливі зірки. Вже, певно, було по третій.
- А навіщо вона… - я шукав потрібне слово, - підглядає?
Хазяїн посміхнувся. Принаймні мені здалося, що посміхнувся.
- Цікаво.
- Що цікаво?
- Ну те… що ви робите. Вона ж дівчиною померла.
Машина розганяла ранкову тишу своїм гарчанням. Я сидів за кермом, майже не відчуваючи безсонної ночі. Ліка поруч смалила цигарку. Треба було поспішати, щоб ще встигнути зробити собі алібі, зателефонувавши до когось із жінчиних друзів. З хазяїном ми не прощались - він, певно, ще спав. Я поклав на стіл гроші і три банки пива - все, що лишилося.
- Ліко, - попрохав я, - поглянь на табличку. Як зветься село?
- Що?
- Визирни, кажу…
- Га?.. А там уже не видно…
Тьху на тебе.
Я обернувся. Таблички дійсно видно не було. Але на в’їзді до села стояла прикмета - старий трактор на постаменті, і під ним чітко вирізнялося велике, намальоване вапном непристойне слово.
Розділ 4 ПЕТРУСЬ
Оксана згадала це обличчя - худорляве, вилицювате, очі чорні, наче два шматки антрациту, а брови щільною дугою зрослися на переніссі - пишні такі брови, козацькі. Але при тому загальне враження безпорадності лишалося від виразу очей, від усієї постаті та м’якої ходи - хлопець здавався навіть трохи боязким. Це був син Ярослави, що працювала в бухгалтерії. І навіть ім’я Оксана згадала - Петрусь, саме так кликала його мати, коли приходив до неї на роботу. Власне, зустрічалися з ним всього кілька разів, але чомусь запам’ятався - і ці очі, і брови, і дитяче ім’я, хоча хлопцеві було років зо двадцять, і якщо він не тягнув ще на Петра Батьковича, то вже на Петра - точно. Але матері часто продовжують звати синів по-дитячому, мабуть, сподіваючись, що в такий спосіб хоч на один зайвий день утримають їх біля себе.
Оксана згадала все це миттєво, коли побачила його біля залізничної станції. Але, Господи, в якому ж він був вигляді! Обличчя, й без того худе, скидалось на череп, обтягнутий синюватою шкірою, під очима залягли темні кола, волосся давно не мите, скуйовджене, наче повсть, стирчало в різні боки. Одяг, явно з чужого плеча, старий та брудний висів лантухом. І як міліція не зупинила таке опудало?
- Петрусю! - гукнула Оксана.
Хлопець зупинився. Очі його шукали в натовпі знайому постать, але не знаходили. Оксану він, очевидно, не впізнав, та й де там - мало на маминій роботі тітоньок?
- Петрусь! - вона підійшла і взяла його за руку. Рука була гаряча й ледь тремтіла.
- Здрастуйте, - сказав хлопець про всяк випадок.
Вона не стала його мучити непевністю і зразу ж призналася:
- Мене кличуть Оксана, я з мамою працюю разом. А ти що тут робиш?
- Я?.. - він явно не знав, що сказати, - я оце тут… додому я…
Оксана ще раз уважно зазирнула йому в обличчя і тут відчула, що від хлопця пашить жаром, немов з духовки. У Петруся явно була температура - саме тому рука тремтіла, і ці круги під очами… Люди йшли від станції у село, піднімаючи комірці та куцьорблячись під напором осіннього вітру. В Оксані прокинулась мати. Вона міцніше стиснула хлопцеву гарячу долоню:
- Слухай, Петрусю, я тут недалечко дачу наймаю. Ти зараз хворий, у тебе температура, куди тобі в електричку? Ходімо до мене, я тебе чаєм напою, з малиною, а останнім рейсом поїдеш, добре?
Хлопець зробив мляву спробу опиратись, але йому просто забракло сил, і Оксана, так само тримаючи за руку, наче малу дитину, повела його за собою, вулицею до того самого будинку, який наймала разом з донькою.
Проте це надто гучно сказано “наймала”, все це Христа ради, просто давня шкільна подруга не жила на своїй дачі з вересня, тому Оксана з малою на кожні вихідні та на канікули оселялися тут, начебто доглядали. Та ви самі розумієте, як це буває між старими подругами, одна з яких прилаштувалась за добрим чоловіком, а друга розлучена, з дитиною, на службу ходить щодня… Фактично це було чистим благодійництвом, але Оксана не просто в приймачках була - що в садочку виросло, все закручувала, варення варила й подрузі возила, так би мовити, в розрахунок.
Христинка чекала маму біля віконця. Закінчувались осінні канікули, а в канікули Оксана їздила звідси просто на роботу, слава Богу, недалечко, за сорок хвилин добиралася. Дарма що незручно - треба ж дитині хоч колись свіжим повітрям подихати, а то все в місті та в місті.
- Донечко! - вона на порозі розцілувала малу, що кинулась в обійми, а тоді провела Петруся до вітальні та ретельно зачинила двері, ховаючись від осіннього холоду.
Христинка, побачивши незнайому людину, знічено забилась у куточок - вона була саме в тому віці, коли всього нітяться. Гість стояв серед кімнати не рухаючись - чи то від ніяковості, чи від високої температури. Оксана почала знімати з нього брудну та смердючу штормовку, помацала бліде чоло і жахнулася - тридцять дев’ять, не менше.