“Ой гоп по вечері, Замикайте, діти, двері, А ти, стара, не журись Та до мене пригорнись!”
Всі гуляють. А де ж Ґонта? Чом він не гуляє? Чому не п'є з козаками? Чому не співає? Нема його; тепер йому, Мабуть, не до неї, Не до співи. А хто такий У чорній киреї Через базар переходить? Став; розрива купу Ляхів мертвих: шука когось. Нагнувся, два трупи Невеликих взяв на плечі І, позад базару, Через мертвих переступа, Криється в пожарі За костьолом. Хто ж це такий? Ґонта, горем битий, Несе дітей поховати, Землею накрити, Щоб козацьке мале тіло Собаки не їли. І темними улицями, Де менше горіло, Поніс Ґонта дітей своїх, Щоб ніхто не бачив, Де він синів поховає І як Ґонта плаче. Виніс в поле, геть од шляху, Свячений виймає І свяченим копа яму. А Умань палає, Світить Ґонті до роботи І на дітей світить. Неначе сплять одягнені. Чого ж страшні діти? Чого Ґонта ніби краде Або скарб ховає? Аж труситься. Із Умані Де-де чуть - гукають Товариші-гайдамаки; Ґонта мов не чує, Синам хату серед степу Глибоку будує. Та й збудував. Бере синів, Кладе в темну хату Й не дивиться, ніби чує: “Ми не ляхи, тату!” Поклав обох; із кишені Китайку виймає; Поцілував мертвих в очі, Хрестить, накриває Червоною китайкою Голови козачі. Розкрив, ще раз подивився… Тяжко-важко плаче: “Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивітеся: ви за неї Й я за неї гину. А хто мене поховає? На чужому полі Хто заплаче надо мною? Доле моя, доле! Доле моя нещаслива! Що ти наробила? Нащо мені дітей дала? Чом мене не вбила? Нехай вони б поховали, А то я ховаю”. Поцілував, перехрестив, Покрив, засипає: “Спочивайте, сини мої, В глибокій оселі! Сука мати не придбала Нової постелі. Без васильків і без рути Спочивайте, діти, Та благайте, просіть бога, Нехай на сім світі Мене за вас покарає, За гріх сей великий. Просіть, сини! я прощаю, Що ви католики”. Зрівняв землю, покрив дерном, Щоб ніхто не бачив, Де полягли Ґонти діти, Голови козачі. “Спочивайте, виглядайте, Я швидко прибуду. Укоротив я вам віку, І мені те буде. І мене вб'ють… коли б швидче! Та хто поховає? Гайдамаки!.. Піду ще раз. Ще раз погуляю!..” Пішов Ґонта похилившись; Іде, спотикнеться. Пожар світить; Ґонта гляне, Гляне - усміхнеться. Страшно, страшно усміхався, На степ оглядався. Утер очі… тілько мріє В диму, та й сховався.
Епілог
Давно те минуло, як, мала дитина, Сирота в ряднині, я колись блукав Без свити, без хліба по тій Україні, Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв. Давно те минуло, як тими шляхами, Де йшли гайдамаки,- малими ногами Ходив я, та плакав, та людей шукав, Щоб добру навчили. Я тепер згадав, Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. Молодеє лихо! якби ти вернулось, Проміняв би долю, що маю тепер. Згадаю те лихо, степи ті безкраї, І батька, і діда старого згадаю… Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав. Столітнії очі, як зорі, сіяли, А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла. Сусіди од страху, од жалю німіли. І мені, малому, не раз довелось За титаря плакать. І ніхто не бачив, Що мала дитина у куточку плаче. Спасибі, дідусю, що ти заховав В голові столітній ту славу козачу: Я її онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрі, Що козацьку славу Так навмання розказую, Без книжної справи. Так дід колись розказував, Нехай здоров буде! А я за ним. Не знав старий, Що письменні люде Тії речі прочитають. Вибачай, дідусю,- Нехай лають; а я поки До своїх вернуся Та доведу вже до краю, Доведу - спочину Та хоч крізь сон подивлюся На ту Україну, Де ходили гайдамаки З святими ножами,- На ті шляхи, що я міряв Малими ногами.
Погуляли гайдамаки, Добре погуляли: Трохи не рік шляхетською Кров'ю напували Україну, та й замовкли - Ножі пощербили. Нема Ґонти; нема йому Хреста, ні могили. Буйні вітри розмахали Попіл гайдамаки, І нікому помолитись, Нікому заплакать. Один тілько брат названий Оставсь на всім світі, Та й той - почув, що так страшно Пекельнії діти Його брата замучили, Залізняк заплакав Вперше зроду; сльози не втер, Умер неборака. Нудьга його задавила На чужому полі, В чужу землю положила: Така його доля! Сумно-сумно гайдамаки Залізную силу Поховали; насипали Високу могилу; Заплакали, розійшлися, Відкіля взялися.
Один тілько мій Ярема На кий похилився, Стояв довго. “Спочинь, батьку, На чужому полі, Бо на своїм нема місця, Нема місця волі… Спи, козаче, душа щира! Хто-небудь згадає”.
Пішов степом сіромаха, Сльози утирає. Довго, довго оглядався, Та й не видко стало. Одна чорна серед степу Могила осталась.
Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали. Що мусим робити? Нема правди, не виросла; Кривда повиває. Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто додому, хто в діброву, З ножем у халяві, Жидів кінчать. Така й досі Осталася слава. А тим часом стародавню Січ розруйнували: Хто на Кубань, хто за Дунай, Тілько і остались, Що пороги серед степу. Ревуть завивають: “Поховали дітей наших І нас розривають”. Ревуть собі й ревітимуть - Їх люде минули; А Україна навіки, Навіки заснула.
З того часу в Україні Жито зеленіє; Не чуть плачу, ні гармати, Тілько вітер віє, Нагинає верби в гаї, А тирсу на полі. Все замовкло. Нехай мовчить: Така божа воля.
Тілько часом увечері Понад Дніпром, гаєм Ідуть старі гайдамаки, Ідучи співають:
“А в нашого Галайди хата на помості. Грай, море! добре, море! Добре буде, Галайда!”
[Квітень-листопад 1841]
Гайдамаки
Передмова
По мові - передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все, що я бачив надрукованого,- тілько бачив, а прочитав дуже небагато,- всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх “Гайдамаків”, то воно б не треба і передмови. А коли вже пускаю в люди, то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: “От який! хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди навіть граматки без предисловія”. Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію; треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться.
Начнем же уже начало книги с и ц е: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпий, під тином, і весело послухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками; весело… а всетаки скажеш: “Слава богу, що минуло”,- а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, не розмежованою останеться навіки од моря і до моря - слав'янськая земля.
Про те, що діялось на Украйні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надрукованого і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема нічого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанського титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Ґонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, виведені в мене не так, як вони були,- за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: “Коли старі люди брешуть, то й я з ними”.
Панове субскрибенти!
“Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехаться!” Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої “Гайдамаки”. Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже було і найшлося їх десятків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один каже - “треба”, другий каже - “не треба”, третій - нічого не каже. Я думав: “Що тут робить на світі?” Взяв та й проциндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю цидулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! Все буває, як на довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фамілію (Кирпа-Гнучкошиєнко-в) і надрукувать в мужицькій книжці. Далебі, правда!
Т. Шевченко
Вітер з гаєм розмовляє, Шепче з осокою, Пливе човен по Дунаю Один за водою. Пливе човен води повен, Ніхто не спиняє, Кому спинить - рибалоньки На світі немає. Поплив човен в синє море, А воно заграло,- Погралися гори-хвилі - І скіпок не стало. Недовгий шлях - як човнові До синього моря - Сиротині на чужину, А там - і до горя. Пограються добрі люди, Як холодні хвилі; Потім собі подивляться, Як сирота плаче; Потім спитай, де сирота,- Не чув і не бачив.