А потім сказала:«Я ще, мамо, не виросла,Ще не дівувала.Бо ти мене не пускалаВранці до криниці,Ні жита жать, ні льону брать,Ні на вечірниці,Де дівчата з парубкамиЖартують, співаютьТа про мене, чорнобриву,Нишком розмовляють:«Багатого дочка батька,Шляхетського роду».Тяжко мені. Тяжко, мамо!Нащо дала вродуНащо брови змальовала?Дала карі очі?Ти все дала, тілько долі,Долі дать не хочеш!Нащо ж мене годувала?Нащо доглядала?Поки лиха я не знала,Чом не заховала?»Не слухала стара мати,Лягла спочивати.А Мар'яна за сльозамиЛедве вийшла з хати.
II
«Ой, гоп не пила,На весіллі була,До господи не втрапила,До сусіда зайшла,А в сусідаДо обідаВ льоху спати лягла.Із льоху та в льох,Завертали в горох,І в коморі, і надворіЗ нежонатим удвохПустували,Жартували,Зопсували горох.Ой гоп не сама —Напоїла кумаІ привела до господи.Не побачив Хома.Хомо, в хатіЛяжем спати.Хоми дома нема.Тряси ж тебе трясця, Хомо!Я не ляжу спати дома,А до кумаДо НаумаПіду в клуню на солому.Ануте, напилась!Наша, наша придалась!Червоніє хвартушина:Роду чесного дитина».Отак ордою йшли придани,Співали п'яні; а Мар'янаКрізь тин дивилася на те.Не додивилася, упалаІ тяжко, тяжко заридала.Таке-то лихо, і за те,Що щиро любить. Тяжко, діти,Вік одинокому прожить,А ще гірше, мої квіти,Нерівню в світі полюбить.Дивіться на мене: я виплакав очі.Мені їх не шкода, мені їх не жаль.Ні на що дивиться: ті очі дівочі…Що колись… колись-то… Думи та печаль,А більше нічого не мав я й не маю,А з грішми такими тяжко в світі жить.Під тином ночую, з вітром розмовляю,Соромляться люди у хату пуститьІ привітать словом старого каліку.Укороти, боже, молодого вікуТому, хто не має талану любить.
Легше, мої любі, покриться землею,Ніж бачить, як другий, багатий, старий,Цілує за гроші, вінчається з нею…О боже! мій боже! волею своєюРозбий моє тіло і душу розбий».Заридав кобзар, заплакавСліпими очима.Дивувалися дівчата:Вже смерть за плечима,А він, сліпий, сивоусий,Про колишнє плаче.Не дивуйтеся, дівчата,На старі козачіЩирі сльози. То не росаВранці при дорозіНа спориші і не вашіДуже дрібні сльози.Наплакався. Струни рваніТри перебирає.«Аж до вечора Мар'янаУ темному гаюПроплакала; прийшов Петрусь,Вона розказалаВсе, що чула од матеріІ що сама знала,І не втерпіла, сказала,Як п'яні приданиЙшли по улиці, співали.«Мар'яно, Мар'яно!Чом ти не убога! чом я не багатий!Чом у мене коней вороних нема?Не питала б мати, де ходиш гуляти,З ким коли стояла. Питала б сама,Сама свого серця; дала б йому волюЛюбить, кого знає. Я б тебе сховавДалеко! далеко! щоб ніхто не знав,Щоб ніхто не бачив, де витає доля,Моя доля, моє щастя,Ти, моя Мар'яно.Чом не ти в сірій свитині,Чом я не в жупані?»А Мар'яна, як дитинаБез матері, плаче.Петро стоїть коло неї,Нічого не бачить —Тілько сльози Мар'янині;А сльози дівочіІ серед дня лихо роблять.А що ж серед ночі?«Не плач, серце, єсть у менеІ сила, і воля,Люби мене, моє серце,
Найду свою долю.За високими горами,За широкими степами,На чужому полі,По волі-неволіНайду свою долю!Не в свитині, а сотникомДо тебе вернуся,Не в бур'яні – серед церквиОбнімеш Петруся,Обнімемось, поцілую —Дивуйтеся, люди!А ти стоїш, червонієш…»«Коли-то те буде?»«Швидко, швидко, моя рибко,Молись тілько богу.Іди в хату, лягай спати.А я край дорогиСеред степу помолюсяЗорям яснооким,Щоб без мене доглядалиТебе, одиноку.Серед степу одпочину».«Хіба сю ніч кинеш?Хіба зараз?..» – «Я жартую.Тепер УкраїнуНі москалі, ні татари —Ніхто не воює».«А я чула, що ляхи йдуть».«То вони жартують.Розійдемось, моє серце,Поки не світає.Чого ж знову заплакала?»«І сама не знаю».
[1841, С.-Петербург]
УТОПЛЕНА
Вітер в гаї не гуляє —Вночі спочиває;Прокинеться – тихесенькоВ осоки питає:«Хто се, хто се по сім боціЧеше косу? хто се?..Хто се, хто се по тім боціРве на собі коси?..Хто се, хто се?» – тихесенькоСпитає-повієТа й задріма, поки небаКрай зачервоніє.«Хто се, хто се?» – спитаєте,Цікаві дівчата.Ото дочка по сім боці,По тім боці мати.Давно колись те діялосьУ нас на Вкраїні.Серед села вдова жилаУ новій хатині,Білолиця, кароокаІ станом висока,У жупані; кругом пані,І спереду, й збоку.І молода – нівроку їй,А за молодою,А надто ще за вдовою,Козаки ордоюТак і ходять.І за неюКозаки ходили,Поки вдова без соромаДочку породила;Породила, та й байдуже;Людям годуватиВ чужім селі покинула:Отака-то мати!..Постривайте, що ще буде!Годували людиМалу дочку, а вдовицяВ неділю і в буденьЗ жонатими, з парубкамиПила та гуляла,Поки лихо не спіткало,Поки не та стала:Незчулася, як минулиЛіта молодії…Лихо, лихо! мати в'яне,Дочка червоніє,Виростає… Та й вирослаГанна кароока,