[Перша половина 1849, Косарал]
МИ ВКУПОЧЦІ КОЛИСЬ РОСЛИ…
Ми вкупочці колись росли,Маленькими собі любились,А матері на нас дивилисьТа говорили, що колисьОдружимо їх. Не вгадали.Старі зарані повмирали,А ми малими розійшлисьТа вже й не сходились ніколи.Мене по волі і неволіНосило всюди. ПринеслоНа старість ледве і додому.Веселеє колись селоЧомусь тепер мені, старому,Здавалось темним і німим,Таким, як я тепер, старим.І бачиться, в селі убогім(Мені так бачиться) нічогоНе виросло і не згнило,Таке собі, як і було.І яр, і поле, і тополі,І над криницею верба,Нагнулася, як та журбаДалеко в самотній неволі.Ставок, гребелька, і вітрякЗ-за гаю крилами махає.І дуб зелений, мов козакІз гаю вийшов та й гуляєПопід горою; по горіСадочок темний, а в садочкуЛежать собі у холодочку,Мов у раю, мої старі.Хрести дубові посхилялись,Слова дощем позамивались…І не дощем, і не словаГладесенько Сатурн стирає…Нехай з святими спочиваютьМої старі… «Чи живаОта Оксаночка?» – питаюУ брата тихо я. «Яка?»«Ота маленька, кучерява,Що з нами гралася колись.Чого ж ти, брате, зажуривсь?»«Я не журюсь. ПомандрувалаОта Оксаночка в походЗа москалями та й пропала.Вернулась, правда, через год,Та що з того. З байстрям вернулась.Острижена. Було, вночіСидить під тином, мов зозуля,Та кукає; або кричить,
Або тихесенько співаєТа ніби коси розплітає.А потім знов кудись пішла,Ніхто не знає, де поділась,Занапастилась, одуріла.А що за дівчина була,Так так що краля! і не вбога,Та талану господь не дав…»А може, й дав, та хтось украв,І одурив святого бога.
[Перша половина 1849, Косарал]
ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ…
Готово! Парус розпустили,Посунули по синій хвиліПомеж кугою в Сирдар'юБайдару та баркас чималий.Прощай, убогий Косарале.Нудьгу заклятую моюТи розважав-таки два літа.Спасибі, друже; похвались,Що люде і тебе знайшлиІ знали, що з тебе зробити.Прощай же, друже! Ні хвали,Ані ганьби я не сплітаюТвоїй пустині; в іншім краю,Не знаю, може, й нагадаюНудьгу колишнюю колись!
[Друга половина 1849, Косарал]
МИ ВОСЕНІ ТАКИ ПОХОЖІ…
Ми восени таки похожіХоч капельку на образ божий,Звичайне, що не всі, а так,Хоч деякі.Крутий байрак,Неначе циган чорний, голий,В діброві вбитий або спить.А по долині, по роздолліІз степу перекотиполеРудим ягняточком біжитьДо річечки собі напитись.А річечка його взялаТа в Дніпр широкий понесла,А Дніпр у море, на край світаБилину море покотилоТа й кинуло на чужині.І жаль тобі її стане,Малої билини.Підеш собі, зажурившись,Гаєм по долині;Гай шепоче, гнуться лозиВ яру при дорозі,Думи душу осідають,І капають сльози.І хочеться сповідатись,Серце розповити,І хочеться… Боже милий!Як хочеться жити,І любити твою правду,І весь світ обняти!Благо тобі, друже-брате,Як є в тебе хата.Благо тобі, як у хатіЄ з ким розмовляти.Хоч дитина немовляща,І воно вгадавТвої думи веселії…Сам бог розмовляєНепорочними устами.А тобі, мій одинокий,Мій друже єдиний,Горе тобі на чужиніТа на самотині.Хто з тобою заговорить,Привітає, гляне?..Кругом тебе простягласяТрупом бездиханнимПомарнілая пустиня,Кинутая богом.
[Друга половина 1849, Косарал]
ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ…
Лічу в неволі дні і ночі,І лік забуваю.О господи, як то тяжкоТії дні минають.А літа пливуть меж ними,Пливуть собі стиха,Забирають за собоюІ добро і лихо!Забирають, не вертаютьНіколи нічого!І не благай, бо пропадеМолитва за богом.І четвертий рік минаєТихенько, поволі,І четверту начинаюКнижечку в неволіМережати, – змережаюКров'ю та сльозамиМоє горе на чужині,Бо горе словамиНе розкажеться нікомуНіколи, ніколи,Нігде на світі! Нема словВ далекій неволі!Немає слов, немає сльоз,Немає нічого.Нема навіть кругом тебеВеликого бога!Нема на що подивитись,З ким поговорити.Жить не хочеться на світі,А сам мусиш жити.Мушу, мушу, а для чого?Щоб не губить душу?Не варт вона того жалю…Ось для чого мушуЖить на світі, волочитиВ неволі кайдани!Може, ще я подивлюсяНа мою Украйну…Може, ще я поділюсяСловами-сльозамиЗ дібровами зеленими!З темними лугами!Бо немає в мене родуНа всій Україні,Та все-таки не ті люде,Що на цій чужині!