Гуляв би я понад ДніпромПо веселих селахТа співав би свої думи,Тихі, невеселі.Дай дожити, подивитись,О боже мій милий!На лани тії зеленіІ тії могили!А не даси, то донесиНа мою країнуМої сльози; бо я, боже!Я за неї гину!Може, мені на чужиніЛежать легше буде,Як іноді в УкраїніЗгадувати будуть!Донеси ж, мій боже милий!Або хоч надіюПошли в душу… бо нічого,Нічого не вдіюУбогою головою,Бо серце холоне,Як подумаю, що, може,Мене похоронятьНа чужині,– і ці думиЗо мною сховають!..І мене на УкраїніНіхто не згадає!А може, тихо за літамиМої мережані сльозамиІ долетять коли-небудьНа Україну… і падуть,Неначе роси над землею,На щире серце молодеєСльозами тихо упадуть!І покиває головою,І буде плакати зо мною,І, може, господи, менеВ своїй молитві пом'яне!Нехай як буде, так і буде.Чи то плисти, чи то брести,Хоч доведеться розп'ястись!А я таки мережать будуТихенько білії листи.
[Перша половина 1850, Оренбург]
ЛІЧУ В НЕВОЛІ ДНІ І НОЧІ…
Лічу в неволі дні і ночі,І лік забуваю.О господи, як то тяжкоТії дні минають.А літа пливуть за ними,Пливуть собі стиха,Забирають за собоюІ добро і лихо.Забирають, не вертаютьНіколи нічого,І не благай, бо пропадеМолитва за богом.Каламутними болотами,Меж бур'янами, за годамиТри года сумно протекли.Багато дечого взялиЗ моєї темної комориІ в море нишком однесли.І нишком проковтнуло мореМоє не злато-серебро,Мої літа, моє добро,Мою нудьгу, мої печалі,Тії незримії скрижалі,Незримим писані пером.Нехай гнилими болотамиТечуть собі меж бур'янамиЛіта невольничі. А я!Такая заповідь моя!Посиджу трошки, погуляю,На степ, на море подивлюсь,Згадаю дещо, заспіваюТа й знов мережать заходжусьДрібненько книжечку. Рушаю.
[Перша половина 1850, Оренбург 1858, Петербург]
МИ ЗАСПІВАЛИ, РОЗІЙШЛИСЬ…
Ми заспівали, розійшлись,Без сльоз і без розмови,Чи зійдемося ж знову?Чи заспіваємо коли?А може, й те… Та де?Якими? І заспіваємо яку?Не тут і, певне, не такими!І заспіваєм не таку!І тут невесело співали,Бо й тут невесело було,Та все-таки якось жилось,Принаймні вкупі сумували,Згадавши той веселий край,І Дніпр той дужий, крутогорий,І молодеє теє горе!..І молодий той грішний рай!
[Перша половина 1850, Оренбург]
НЕ МОЛИЛАСЯ ЗА МЕНЕ…
Не молилася за мене,Поклони не клалаМоя мати; а так собіМене повивала,Співаючи: «Нехай ростеТа здорове буде!»І виріс я, хвалить бога,Та не виліз в люде.Лучче було б не родитиАбо утопити,Як мав би я у неволіГоспода гнівити.А я так мало, небагатоБлагав у бога. Тілько хату,Одну хатиночку в гаю,Та дві тополі коло неї,Та безталанную мою,Мою Оксаночку? щоб з неюУдвох дивитися з гориНа Дніпр широкий, на яри,Та на лани золотополі,Та на високії могили;Дивитись, думати, гадать:Коли-то їх понасипали?Кого там люде поховали?І вдвох тихенько заспіватьТу думу сумную, днедавну,Про лицаря того гетьмана,Що на огні ляхи спекли.А потім би з гори зійшли;Понад Дніпром у темнім гаїГуляли б, поки не смеркає,Поки мир божий не засне,Поки з вечерньою зорьоюНе зійде місяць над горою,Туман на лан не прожене.Ми б подивились, помолилисьІ, розмовляючи, пішли бВечеряти в свою хатину.Даєш ти, господи єдиний,Сади панам в твоїм раю,Даєш високії палати.Пани ж неситії, пузатіНа рай твій, господи, плюютьІ нам дивитись не даютьЗ убогої малої хати.Я тілько хаточку в тім раїБлагав, і досі ще благаю,Щоб хоч умерти на Дніпрі,Хоч на малесенькій горі.
[Перша половина 1850, Оренбург]
ПЕТРУСЬ (ПОЕМА)
Були на хуторі пани,І пан і пані небагаті.І дочечка у їх росла,Уже чимала піднялась;І генерал її посватав,Бо страх хорошая була,А генерал був страх багатий,От і талан господь пославНа вбогий хутір, ублагалиЦаря небесного! ВзялиЇї гарненько одяглиТа у неділю й повінчали,І генеральшею назвали,І цугом в Київ повезли.Було на хуторі поганеМале байстря, свиней пасло,Петрусем звалось; на приданеВоно за панною пішлоУ генеральськеє селоСвиней же пасти, безталанне.За балом бал у генерала,За генеральшею чималаОрда панів і паничів;І генеральша уночіТихенько плакать собі стала.«Занапастила мене мати,Зов'яне марне у палатахКраса і молодість моя».«Ти, душко, плачеш?»– «Хто се, я?Ні, я не плачу…»– «Знаєш, Маню,У городі тепер армяни,Купи собі, мамуню, шаль».«Мені не треба тії шалі».«Не завдавай же серцю жалю!Купи, голубко! Не печальМого ти серця! А весноюВ Париж поїдемо з тобоюАбо поїдемо в село,Як схочеш, серце».Тихо, тихоЗима минала, кралось лихоТа в самім серці й уляглосьУ генеральші молодої.Поїхали в село весною,