«Тепер старого поховаю,А молодого привітаюТа й буду жить собі та жить,Петруся-серденько любить»,Подумала чи то сказала.Хотіла спать, але не спала.І ждала світу, і дожитьДо світу божого боялась.І задзвонили вранці-раноПо генераловій душі;Заговорили щось погане,До генерала ідучиПрощатись, люде. Аж гуде,З усіх усюд народу йде,Та щось шепочуть про отрутуІ судових неначе ждуть,І разом стихли на минуту.Приїхали; ножі беруть,І генерала розчиняють,І яд находять в животі.Громада глухо присягає.Заприсягла. Питає суд:«Тепер скажіте, християни,Хто отруїв його?» Гудуть,Мов стиха дзвони. «Пані! Пані!»Громада зично загула.Тойді на ґанок виходжаєІ до громади промовляє Петрусь.І каже: «Я зробив,Я генерала отруїв,А ви не знаєте нічого!»Взяли Петруся молодогоТа в город в путах одвезли.Його недовго мордувалиВ тюрмі, в суді, а в добрий часВ кайдани добре закували,Переголили про запас;Перехрестивсь, отак убраний,І поволік Петрусь кайданиАж у Сибір…
[Перша половина 1850, Оренбург]
МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, Я НЕ ЗНАЮ…
Мені здається, я не знаю,А люде справді не вмирають,А перелізе ще живеВ свиню абощо та й живе,Купається собі в калюжі,Мов перш купалося в гріхах.І справді так. Мені байдужеЗа простих сірих сіромах,Вони і господом забуті!Так що ж мені тут гріти-дути!А де оті?.. Невже в сажахГодує хам собі на сало?А може, й так? Добра чималоВони творили на землі,Ріками сльози розлили,А кров морями. Люде знають,Кого годують, доглядають.І що ж ви скажете: за славуЛили вони моря кровавіАбо за себе? Ні, за нас!За нас, сердешних, мир палили!Поки їх в саж не засадили.Якби не те, то певне б пасСвинар в толоці. Кляті! кляті!Де ж слава ваша?? На словах!Де ваше золото, палати?Де власть великая? В склепах,В склепах, поваплених катами,Такими ж самими, як ви.Жили ви лютими звірми,А в свині перейшли!.. Де ж ти?Великомучениче святий?Пророче божий? Ти меж нами,Ти, присносущий, всюди з намиВитаєш ангелом святим.Ти, любий друже, заговоришТихенько-тихо… про любовПро безталанную, про горе;Або про бога та про море,Або про марне литу кровЗ людей великими катами.Заплачеш тяжко перед нами,І ми заплачемо… ЖиваДуша поетова святая,
Жива в святих своїх речах,І ми, читая, оживаємІ чуєм бога в небесах.Спасибі, друже мій убогий!Ти, знаю, лепту розділивСвою єдину… Перед богомБагато, брате, заробив!Ти переслав мені в неволюПоета нашого, – на волюМені ти двері одчинив!Спасибі, друже! ПрочитаюСобі хоть мало… оживу…Надію в серці привітаю,Тихенько-тихо заспіваюІ бога богом назову.
[Перша половина 1850, Оренбург]
ЯКБИ ВИ ПІШЛИ, ПАНИЧІ…
Якби ви пішли, паничі,**Де люде плачуть живучи,То ви б елегій не творилиТа марне бога б не хвалили,На наші сльози сміючись.За що, не знаю, називаютьХатину в гаї тихим раєм.Я в хаті мучився колись,Мої там сльози пролились,Найперші сльози. Я не знаю,Чи єсть у бога люте зло,Що б у тій хаті не жило?А хату раєм називають!Не називаю її раєм,Тії хатиночки у гаїНад чистим ставом край села.Мене там мати повилаІ, повиваючи, співала,Свою нудьгу переливалаВ свою дитину… В тім гаю,У тій хатині, у раю,Я бачив пекло… Там неволя,Робота тяжкая, ніколиІ помолитись не дають.Там матір добрую моюЩе молодую – у могилуНужда та праця положила.Там батько, плачучи з дітьми(А ми малі були і голі),Не витерпів лихої долі,Умер на панщині!.. А миРозлізлися межи людьми,Мов мишенята. Я до школи —Носити воду школярам.Брати на панщину ходили,Поки лоби їм поголили!А сестри! Сестри! Горе вам,Мої голубки молодії,Для кого в світі живете?Ви в наймах виросли чужії,У наймах коси побіліють,У наймах, сестри, й умрете!Мені аж страшно, як згадаюОту хатину край села!Такії, боже наш, ділаМи творимо у нашім раїНа праведній твоїй землі!Ми в раї пекло розвели,А в тебе другого благаєм,