А з ними челядь їх скажена,Та ще драгуни… Дай меніХоч коли-небудь, боже милий,На світ твій виглянуть з могили —Спряжу всю шляхту на огні!Вони, вони – не бійся, сину! —Вони, ксьондзи, мою дитинуЗ собою в хату завели,Замкнулись п'янії, я бачив.А челядь п'яна полягалаУ клуні на соломі спать,Драгуни теж. А ми з ДаниломСоломи в сіни наносили,А клуню просто запалили…Не встануть, прокляті, оп'ятьДітей козачих мордувать,Усі до одного, згоріли!І Пріся бідная мояЗгоріла з клятими! А я…На пожарищі хрест з ДаниломПоставили та помолились,Заплакали… Та й потягли,На коней сівши, до обозу,Синів всіх трьох моїх найшлиТа в добрий час і поляглиОтут укупі!.. …А як ми бились, умирали,За що ми голови складали —В оці могили? Будеш жить,То, може, й знатимеш, небоже,Бо слава здорово кричитьЗа наші голови… А може,І про могили, і про насЗ старцями божими по селахПравдива дума невеселаМеж людьми ходить…»
[Перша полонина 1850, Оренбург]
__________________
* Далі в автографі закреслено півтора рядка, прочитати неможливо.
І СТАНОМ ГНУЧИМ, І КРАСОЮ…
І станом гнучим, і красоюПренепорочно-молодоюСтарії очі веселю.Дивлюся іноді, дивлюсь,І чудно, мов перед святою,Перед тобою помолюсь.І жаль мені, старому, станеТвоєї божої краси.Де з нею дінешся єси?Хто коло тебе в світі станеСвятим хранителем твоїм?І хто заступить? хто укриєОд зла людського в час лихий?Хто серце чистеє нагрієОгнем любові, хто такий?Ти сирота, нема нікого,Опріче праведного бога.Молися ж, серце, помолюсьІ я з тобою. Щось пророчеМені вже зазирає в очі,І я вже богу не молюсь,Уже й на тебе не дивлюсь.Мені приснилось: ти вже мати,Не в оксамиті, не в палатахТвоє голоднеє дитя…І в'янеш ти, а дні летять,Несуть все добре за собою,Уже й надію понесли,А ти осталась на земліОдна-однісінька; з тобоюЄдинеє добро було —Твоє дитя, поки росло,В колодочки поки вбивалось.Оперилось, і ти осталась,Стара і немощяа. Людей,Людей неприязних благаєшІ Христа ради простягаєшКоло зачинених дверей Старії руки.Отак я іноді тобою,Тобою, серце, молодою,Старії очі веселю.Дивлюся іноді, дивлюсьНа стан твій гнучий, і за тебеТихенько богу помолюсь.Молися й ти, з святого небаНа тебе, серце, не зійшлаТвоя і доля і недоля.
[Перша половина 1850]
ОГНІ ГОРЯТЬ, МУЗИКА ГРАЄ…
Огні горять, музика грає,Музика плаче, завиває;Алмазом добрим, дорогимСіяють очі молодії;Витає радость і надіяВ очах веселих; любо їм,Очам негрішним, молодим.І всі регочуться, сміються,І всі танцюють. Тілько я,Неначе заклятий, дивлюсяІ нишком плачу, плачу я.Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,Що без пригоди, мов негода,Минула молодость моя.
[Перша половина 1850, Оренбург]
ЧИ ТО НЕДОЛЯ ТА НЕВОЛЯ…
Чи то недоля та неволя,Чи то літа ті летячиРозбили душу? Чи ніколиЙ не жив я з нею, живучиЗ людьми в паскуді, опаскудивІ душу чистую?.. А люде!(Звичайне, люде, сміючись)Зовуть її і молодою,І непорочною, святою,І ще якоюсь… Вороги!!І люті! люті! Ви ж украли,В багно погане заховалиАлмаз мій чистий, дорогий,Мою колись святую душу!Та й смієтесь. Нехристияне!Чи не меж вами ж я, погані,Так опоганивсь, що й не знать,Чи й був я чистим коли-небудь,Бо ви мене з святого небаВзяли меж себе – і писатьПогані вірші научили.Ви тяжкий камень положилиПосеред шляху… і розбилиО його… бога боячись!Моє малеє, та убоге,Та серце праведне колись!Тепер іду я без дороги,Без шляху битого… а ви!Дивуєтесь, що спотикаюсь,Що вас і долю проклинаю,І плачу тяжко, і, як ви…Душі убогої цураюсь,Своєї грішної душі!
[Перша половина 1850, Оренбург]
НА БАТЬКА БІСОВОГО Я ТРАЧУ…
На батька бісового я трачуІ дні, і пера, і папір!А іноді то ще й заплачу,Таки аж надто. Не на мирІ на діла його дивившись,А так, мов іноді, упившись,Дідусь сивесенький рида —Того, бачте, що сирота.
[Перша полонина 1850, Оренбург]
І ДОСІ СНИТЬСЯ: ПІД ГОРОЮ…
І досі сниться: під горою,Меж вербами та над водою,Біленька хаточка. СидитьНеначе й досі сивий дідКоло хатиночки і бавитьХорошеє та кучерявеСвоє маленькеє внуча.І досі сниться: вийшла з хатиВеселая, сміючись, мати,Цілує діда і дитя,Аж тричі весело цілує,Прийма на руки, і годує,І спать несе. А дід сидить,І усміхається, і стихаПромовить нишком:«Де ж те лихо?Печалі тії, вороги?»І нищечком старий читає,Перехрестившись, Отче наш.Крізь верби сонечко сіяєІ тихо гасне. День погас,І все почило. Сивий в хатуЙ собі пішов опочивати.