[Перша половина 1850, Оренбург]
МІЙ БОЖЕ МИЛИЙ, ЗНОВУ ЛИХО…
Мій боже милий, знову лихо!..Було так любо, було тихо;Ми заходились розкуватьСвоїм невольникам кайдани.Аж гульк!.. Ізнову потеклаМужицька кров! Кати вінчанні,Мов пси голодні за маслак,Гризуться знову.
[1853–1859, Новопетровське укріплення – С.-Петербург]
НЕОФІТИ (ПОЕМА)
Сия глаголет господь: сохраните суд й сотворите правду, приближибося спасение моє прийти, й милость моя открыется.Исаия, Глава 5 (6), с. ІМ. С. Щепкину. На память24 декабря 1857
Возлюбленику муз і грацій,Ждучи тебе, я тихо плачуІ думу скорбную моюТвоїй душі передаю.Привітай же благодушнеМою сиротину,Наш великий чудотворче,Мій друже єдиний!Привітаєш – убогая,Сірая, з тобоюПерепливе вона ЛетуІ огнем-сльозоюУпаде колись на землюІ притчею станеРозпинателям народним,Грядущим тиранам.
Давно вже я сиджу в неволі,Неначе злодій взаперті,На шлях дивлюся, та на поле,Та на ворону на хрестіНа кладовищі. Більш нічогоЗ тюрми не видно. Слава богуЙ за те, що бачу. Ще живуть,І богу моляться, і мрутьХрещені люде.Хрест високийНа кладовищі трохи збокуЗлатомальований стоїть.Не вбогий, мабуть, хтось лежить?І намальовано: розп'ятийЗа нас син божий на хресті.Спасибі сиротам багатим,Що хрест поставили. А я…Такая доленька моя!Сиджу собі та все дивлюсяНа хрест високий із тюрми.Дивлюсь, дивлюся, помолюся:І горе, горенько моє,Мов нагодована дитина,Затихне трохи. І тюрмаНеначе ширшає. СпіваєІ плаче серце, оживаєІ в тебе, боже, і в святихТа праведних твоїх питає,Що він зробив їм, той святий,Той назорей, той син єдинийБогом ізбранної Марії.Що він зробив їм? І за щоЙого, святого, мордували,Во узи кували;І главу його честнуюТерном увінчали?І вивели з злодіямиНа Голгофу-гору;І повісили меж ними —За що? Не говоритьНі сам сивий верхотворець,Ні його святії —Помощники, поборники,Кастрати німиє!Благословенная в женах,Святая праведная матиСвятого сина на землі,Не дай в неволі пропадати,Летучі літа марне тратить.Скорбящих радосте! пошли,Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!І слово розумом святимІ оживи, і просвіти!І розкажу я людям горе,Як тая мати ріки, мореСльози кровавої лила,Так, як і ти. І прийнялаВ живую душу світ незримийТвоєго розп'ятого сина!..Ти матер бога на землі!Ти сльози матері до краю,До каплі вилила! Ридаю,Молю, ридаючи: пошли,Подай душі убогій силу,Щоб огненно заговорила,Щоб слово пламенем взялось,Щоб людям серце розтопило,І на Украйні понеслось,І на Україні святилосьТе слово, божеє кадило,Кадило істини. Амінь.
I
Не в нашім краю, богу милім,Не за гетьманів і царів,А в римській ідольській земліСе беззаконіє творилось.Либонь, за Декія царя?Чи за Нерона сподаря?Сказать запевне не зумію.Нехай за Нерона.РосіїТойді й на світі не було,Як у Італії рослоМале дівча. І красотою,Святою, чистою красою,Як тая лілія, цвіло.Дивилася на неї матиІ молоділа.І дівчаті Людей шукала. І найшла.Та, помолившись ГіменеюВ своїм веселім гінекею,В чужий веселий одвела.Незабаром зробилась матиІз доброї тії дівчати:Дитину-сина привела.Молилася своїм пенатамІ в Капітолій принеслаНемалі жертви. УблагалаКапітолійський той синкліт,Щоб первенця її віталиСвятії ідоли. ГоритьІ день і ніч перед пенатомСвятий огонь. Радіє мати:В Алкіда син її росте,Росте; лицяються гетериІ перед образом ВенериЛампаду світять.
II
Тойді вже сходила зоряНад Віфлеємом. Правди слово,Святої правди і любовіЗоря всесвітняя зійшла!І мир, і радость принеслаНа землю людям. ФарисеїІ вся мерзенна ІудеяЗаворушилась, заревла,Неначе гадина в болоті.І сина божія во плотіНа тій Голгофі розп'ялаМежи злодіями. І спали,Упившись кровію, кати,Твоєю кровію. А тиВозстав од гроба, слово встало.І слово правди понеслиПо всій невольничій земліТвої апостоли святії.