[Грудень 1857, Нижній Новгород]
_____________________
* Ці рядки закреслені автором в рукописі.
ДОЛЯ
Ти не лукавила зо мною,Ти другом, братом і сестроюСіромі стала. Ти взялаМене, маленького, за рукуІ в школу хлопця одвелаДо п'яного дяка в науку.«Учися, серденько, колисьЗ нас будуть люде», – ти сказала.А я й послухав, і учивсь,І вивчився. А ти збрехала.Які з нас люде? Та дарма!Ми не лукавили з тобою,Ми просто йшли; у нас немаЗерна неправди за собою.Ходімо ж, доленько моя!Мій друже вбогий, нелукавий!Ходімо дальше, дальше слава,А слава – заповідь моя.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]
МУЗА
А ти, пречистая, святая,Ти, сестро Феба молодая!Мене ти в пелену взялаІ геть у поле однесла.І на могилі серед поля,Як тую волю на роздоллі,Туманом сивим сповила.І колихала, і співала,І чари діяла… І я…О чарівниченько моя!Мені ти всюди помагала,Мене ти всюди доглядала.В степу, безлюдному степу,В далекій неволі,Ти сіяла, пишалася,Як квіточка в полі!Із казарми нечистоїЧистою, святоюПташечкою вилетілаІ понадо мноюПолинула, заспівалаТи, золотокрила…Мов живущою водоюДушу окропила.І я живу, і надо мноюЗ своєю божою красоюГориш ти, зоренько моя,Моя порадонько святая!Моя ти доле молодая!Не покидай мене. Вночі,І вдень, і ввечері, і раноВитай зо мною і учи,Учи неложними устамиСказати правду. ПоможиМолитву діяти до краю.А як умру, моя святая!Моя ти мамо! положиСвого ти сина в домовинуІ хоть єдиную сльозинуВ очах безсмертних покажи.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]
СЛАВА
А ти, задрипанко, шинкарко,Перекупко п'яна!Де ти в ката забариласьЗ своїми лучами?У Версалі над злодіємНабор розпустила?Чи з ким іншим мизкаєшсяЗ нудьги та з похмілля.Горнись лишень ти до мене,Та витнемо з лиха;Гарнесенько обіймемосьТа любо, та тихоПожартуєм, чмокнемосяТа й поберемося,Моя крале мальована.Бо я таки й досіЗа тобою чимчикую:Ти хоча й пишаласьІ з п'яними кесарямиПо шинках хилялась,А надто з тим МиколоюУ Севастополі, —Та мені про те байдуже;Мені, моя доле,Дай на себе подивитись,Дай і пригорнутись,Під крилом твоїм любенькоВ холодку заснути.
[9 лютого 1858, Нижній Новгород]
СОН
Марку Вовчку
На панщині пшеницю жала,Втомилася; не спочиватьПішла в снопи, пошкандибалаІвана сина годувать.Воно сповитеє кричалоУ холодочку за снопом.Розповила, нагодувала,Попестила; і ніби сном,Над сином сидя, задрімала.І сниться ій той син ІванІ уродливий, і багатий,Не одинокий, а жонатийНа вольній, бачиться, бо й самУже не панський, а на волі;Та на своїм веселім поліСвою-таки пшеницю жнуть,А діточки обід несуть.І усміхнулася небога,Проснулася – нема нічого…На сина глянула, взялаЙого тихенько сповилаТа, щоб дожать до ланового,Ще копу дожинать пішла.
[13 липня 1858, С.-Петербург]
Я НЕ НЕЗДУЖАЮ…
Я не нездужаю, нівроку,А щось такеє бачить око,І серце жде чогось. Болить,Болить, і плаче, і не спить,Мов негодована дитина.Лихої, тяжкої години,Мабуть, ти ждеш?Добра не жди,Не жди сподіваної волі —Вона заснула: цар МиколаЇї приспав. А щоб збудитьХиренну волю, треба миром,Громадою обух сталить;Та добре вигострить сокиру —Та й заходиться вже будить.А то проспить собі небогаДо суду божого страшного!А панство буде колихать,Храми, палати муровать,Любить царя свого п'яного,Та візантійство прославлять,Та й більше, бачиться, нічого.