20 іюля [1859], Черкаси
КОЛИСЬ ДУРНОЮ ГОЛОВОЮ…
Колись дурною головоюЯ думав: «Горенько зо мною!Як доведеться в світі жить?Людей і господа хвалить?В багні колодою гнилоюВалятись, старітися, гнить.Умерти й сліду не покинутьНа обікраденій землі…О горе! горенько мені!І де я в світі заховаюсь?Щодень пілати розпинають,Морозять, шкварять на огні!»
21 іюля [1859], Черкаси
ВО ІУДЕЇ ВО ДНІ ОНИ…
Во Іудеї во дні они,Во время Ірода-царя,Кругом Сіона й на СіоніРоманські п'яні легіониПаскудились. А у царя,У Ірода таки самого,І у порогу, й за порогомСтояли ліктори, а цар…Самодержавний государ!Лизав у ліктора халяву,Щоб той йому на те, на се…Хоч півдинарія позичив;А той кишенею трясе,Виймає гроші і не лічить,Неначе старцеві дає.І п'яний Ірод знову п'є!Як ось, не в самім Назареті,А у якомусь у вертепі,Марія сина привелаІ в Віфлеєм з малим пішла…Біжить поштар із ВіфлеємаІ каже: «Царю! так і так!Зіновать, кукіль і будякРосте в пшениці! Кляте плем'яДавидове у нас зійшло!Зотни, поки не піднялось!»«Так що ж, – промовив Ірод п'яний,По всьому царству постинатьМалих дітей; а то, погані,Нам не дадуть доцарювать».Поштар, нівроку, був підпилий,Оддав сенатові приказ,Щоб тілько в Віфлеємі билиМалих дітей.Спаси ти нас,Младенче праведний, великий,Од п'яного царя-владики!Од гіршого ж тебе спаслаТвоя преправедная мати.Та де ж нам тую матір взяти?Ми серцем голі догола!
Раби з кокардою на лобі!Лакеї в золотій оздобі…Онуча, сміття з помелаЄго величества. Та й годі.
24 октября [1859], С.-Петербург
МАРІЯ (ПОЕМА)
Радуйся, ты бо обновила еси зачатыя студно.
Акафіст присвятій Богородиці. Ікос 10
Все упованіє моєНа тебе, мій пресвітлий раю,На милосердіє твоє,Все упованіє моєНа тебе, мати, возлагаю.Святая сило всіх святих,Пренепорочная, благая!Молюся, плачу і ридаю:Воззри, пречистая, на їх,Отих окрадених, сліпихНевольників. Подай їм силуТвойого мученика сина,Щоб хрест-кайдани донеслиДо самого, самого краю.Достойнопітая! благаю!Царице неба і землі!Вонми їх стону і пошлиБлагий конець, о всеблагая!А я, незлобний, воспою,Як процвітуть убогі села,Псалмом і тихим, і веселимСвятую доленьку твою.А нині плач, і скорб, і сльозиДуші убогої – убогійОстатню лепту подаю.У Йосипа, у тесляраЧи бондаря того святого,Марія в наймичках росла.Рідня була. Отож небогаУже чимала піднялась,Росла собі та виросталаІ на порі Марія стала…Рожевим квітом розцвілаВ убогій і чужій хатині,В святому тихому раю.Тесляр на наймичку свою,Неначе на свою дитину,Теслу, було, і струг покинеТа й дивиться; і час мине,А він і оком не мигне,І думає: «Ані родини!Ані хатиночки нема,Одна-однісінька!.. Хіба…Ще ж смерть моя не за плечима?..»А та стоїть собі під тиномТа вовну білую прядеНа той бурнус йому святешнийАбо на берег поведе
Козу з козяточком сердешнимІ попасти, і напоїть.Хоч і далеко. Так любила жВона той тихий божий став,Широкую Тіверіаду,І рада, аж сміється, рада,Що Йосип сидячи мовчав,Не боронив їй, не спинявНа став іти; іде, сміється,А він сидить та все сидить,За струг сердега не береться…Коза нап'ється та й пасеться.А дівчина собі стоїть,Неначе вкопана, під гаємІ смутно, сумно позираєНа той широкий божий став.І мовила: «Тіверіадо!Широкий царю озерам!Скажи мені, моя порадо!Якая доля вийде намЗ старим Іосифом? О, доле! —І похилилась, мов тополяОд вітру хилиться в яру.Йому я стану за дитину.Плечми моїми молодимиЙого старії підопру!»І кинула кругом очима,Аж іскри сипнули з очей.А з добрих молодих плечейХітон полатаний додолуТихенько зсунувся. НіколиТакої божої красиНіхто не узрить! Злая ж доляКолючим терном провела,Знущалася над красотою!О, доленько! – Понад водоюХодою тихою пішла.Лопух край берега найшла,Лопух зорвала і накрила,Неначе бриликом, свою,Свою головоньку смутную,Свою головоньку святую!І зникла в темному гаю.О, світе наш незаходимий!О, ти, пречистая в женах!