І ніби фараонам знатьВони дають, що правда божаВстає вже, встала на землі.Щоб фараони стереглись.Марія найнялася прястиУ копта вовну.А святий Іосиф взявсь отару пасти,Щоб хоч козу ту заробитьНа молоко малій дитині.Минає рік. Коло хатиниВ повіточці своїй малійТой бондар праведний, святий,І гадки, праведний, не має,Барило й бочку набиває,Та ще й курникає. А ти?Не плачеш ти і не співаєш,Гадаєш, думаєш-гадаєш,Як його вчити, навестиНа путь святий святого синаІ як його од зол спасти?Од бур житейських одвести?Ще рік минув. Коло хатиниКоза пасеться; а дитинаІ невеличке козеняУ сінях граються. А матиСидить на призьбі коло хатиТа вовну з кужеля пряде.Аж ось і сам старий ідеЗ ціпочком тихо попід тином:Носив у город шапличокПродать. Йому медяничок,А їй немудрую хустину,Собі ж несе на постолиРеменю доброго. СпочинувТа й каже: «Доню, не журись.Царя вже Ірода не стало.Чогось увечері наївсь,Та так наївся, що й опрігсь,Такеє-то мені сказали.Ходімо, – каже, – у свій гай,У свій маленький тихий рай!Ходім додомоньку, дитино».«Ходім», – сказала та й пішлаНа Ніл сороченята пратиВ дорогу синові. ПасласьКоза з козятком коло хати,А Йосип сина забавляв,На призьбі сидя, поки матиНа річці прала ті маліСорочечки. А потім в хатіПоморіцив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялисьДо сходу сонця, по торбиніНа плечі взявши, а дитинуУдвох в колисочці несли.То сяк, то так прийшли додому.Бодай не довелось нікомуУзріть такеє. Благодать!Гайочок тихий серед поля,Одна-єдиная їх доляОтой гайочок! І не знать,Де він кохався. І хатина,Все, все сплюндровано.В руїні їм довелося ночувать.В ярок Марія до криниціШвиденько кинулася. ТамКолись-то з нею яснолицийЗустрівся гость святий. Бур'ян,Будяк колючий з кропивоюКоло криниці поросли.Маріє! Горенько з тобою!Молися, серденько, молись!Окуй свою святую силу…Долготерпінієм окуй,В сльозах кровавих загартуй!..Небога трохи не втопиласьУ тій криниці. Горе намБуло б, іскупленним рабам!Дитина б тая виросталаБез матері, і ми б не зналиІ досі правди на землі!Святої волі! СхаменуласьІ тяжко, важко усміхнуласьТа й заридала. ПолилисьНа цямрину святиє сльозиТа й висохли. А їй, небозі,Полегшало. Єлисавета,Стара вдова, у НазаретіЗ малим синком своїм жила,Таки з Івасем. Та й булаЯкась рідня їм. Вранці-раноСвою дитину, безталанна,Нагодувала, одяглаІ за святим своїм пішлаУ Назарет той до вдовиціВ сусіду, в наймичку проситись!Дитяточко собі росло,З Івасем удовенком гралось.Уже чимале підросло.Якось вони собі гулялиУдвох на улиці, знайшлиДві палички та й понесли
Додому матерям на дрова.Звичайні діточки! ІдутьІ веселенькі, і здорові,Аж любо глянуть, як ідуть!Отож воно, мале, взялоДругую паличку у Йвася —Івась у коники ігрався,Зробило хрестик та й неслоДодому, бачте, показати,Що й він уміє майструвати.Марія ще за ворітьмиДітей зустріла, і зомліла,І трупом пала, як узрілаТой хрестик-шибеничку. «Злий!Недобрий чоловік, лихийНавчив тебе, моя дитино,Зробить оце! Покинь! Покинь!»А він, маленький, неповинний,Святую шибеничку кинувІ заридав, і пролилисьЩе в перший раз младенчі сльозиНа лоно матернє. НебозіНіби полегшало. ВзялаУ холодочок завела,В бур'ян, в садок, поцілувалаТа коржиком погодувала,Свіженьким коржиком. Воно жПопестилось собі, погралосьТа й спатоньки, мале, ляглоТаки ж у неї на колінах.Отож і спить собі дитина,Мов ангеляточко в раю.І на єдиную своюТа мати дивиться і плачеТихенько-тихо. Ангел спить,То щоб його то не збудить.Та й не догледіла. НеначеОкропу капля, як огонь,На його впала, і воноПрокинулось. Швиденько сльозиМарія втерла сміючись,Щоб він не бачив. І небозіНе довелося одуритьМалого сина. ПодивилосьІ заридало. ЗаробилаЧи то позичила вдоваПівкопи тую на буквар.Сама б учила, так не знала жВона письма того. ВзялаТа в школу хлопця одвела,