Й тебе, як сина. НаплювалиНа тебе, чистую, кати;Розтлили кроткую! а ти…Мов золото в тому горнилі,В людській душі возобновилась,В душі невольничій, малій,В душі скорбящей і убогій.
[27 жовтня – 11 листопада 1859, С.-Петербург]
ПОДРАЖАНІЄ ЕДУАРДУ СОВІ
Посаджу коло хатиниНа вспомин дружиніІ яблуньку, і грушеньку,На вспомин єдиній!Бог дасть, виростуть.ДружинаПід древами тимиСяде собі в холодочкуЗ дітками малими.А я буду груші рвати,Діткам подавати…З дружиною єдиноюТихо розмовляти:«Тойді, серце, як бралися,Сі древа садив я…Щасливий я!» – «І я, друже,З тобою щаслива!»
19 ноября [1859], С.-Петербург
ПОДРАЖАНІЄ ІЄЗЕКІЇЛЮ (ГЛАВА 19)
Восплач, пророче, сине божий!І о князях, і о вельможах,І о царях отих. І рци:«Пащо та сука, ваша мати,Зо львами кліщилась, щенята?І добувала вас, лихих?І множила ваш род проклятий?А потім з вас, щенят зубатих,Зробились львичища! Людей!Незлобних, праведних дітей,Жрете, скажені!.. Мов шулікаХватає в бур'яні курча,Клює і рве його. А люде…Хоч бачать люде, та мовчать.Отож львеня те дике! люте!Підстерегли його, взялиТа, закувавши добре в пута,В Єгипет люде одвели —На каторгу. А люта мати!Спустила друге бісноватеСвоє скаженеє звіря.Та вже такого сподаря,Що гради й весі пожирало.Земля тряслася, трепеталаОд реву львичища твого.Окули люде і цього.Заперли в щелепи удилаІ в Вавілоні посадилиВ тюрму глибоку. Щоб не чутьБуло на світі того рикуСамодержавного владики,Царя неситого…Минуть,Уже потроху і минаютьДні беззаконія і зла.А львичища того не знають,Ростуть собі, як та лозаУ темнім лузі. УповаютьНа корінь свій, уже гнилий,Уже червивий, і малий,І худосильний.Вітер з поляДихне – погне і полама.І ваша злая своєволяСама скупається, самаВ своїй крові. Плач великийВомєсто львичищого рикаПочують люде. І той плач,
Нікчемний, довгий і поганий,Межи людьми во притчу стане,Самодержавний отой плач!»
Декабря 6 [1859, С.-Петербург]
ОСІЇ ГЛАВА XIV (ПОДРАЖАНІЄ)
Погибнеш, згинеш, Україно,Не стане знаку на землі.А ти пишалася колисьВ добрі і розкоші! Вкраїно!Мій любий краю неповинний!За що тебе господь кара,Карає тяжко? За Богдана,Та за скаженого Петра,Та за панів отих поганихДо краю нищить… Покара,Уб'є незримо і правдиво;Бо довго довготерпеливийДивився мовчки на твою,Гріховную твою утробуІ рек во гніві: «ПотреблюТвою красу, твою оздобу,Сама розіпнешся. Во злобіСини твої тебе уб'ютьОперені, а злозачатіВо чреві згинуть, пропадуть,Мов недолежані курчата!..І плача, матернього плачаІсполню гради і поля,Да зрить розтленная земля,Що я держитель і все бачу».Воскресни, мамо! І вернисяВ світлицю-хату; опочий,Бо ти аж надто вже втомилась,Гріхи синовні несучи.Спочивши, скорбная, скажи,Прорий своїм лукавим чадам,Що пропадуть вони, лихі,
Що їх безчестіє, і зрада,І криводушіє огнем,Кровавим, пламенним мечемНарізані на людських душах,Що крикне кара невсипуща,Що не спасе їх добрий цар,Їх кроткий, п'яний господар,Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,Не дасть коня вам охляп сістиТа утікать; не втечетеІ не сховаєтеся; всюдиВас найде правда-мста; а людеПідстережуть вас на тотеж,Уловлять і судить не будуть,В кайдани туго окують,В село на зрище приведуть,І на хресті отім без катаІ без царя вас, біснуватих,Розпнуть, розірвуть, рознесуть,І вашей кровію, собаки,Собак напоять… І додай,Такеє слово їм додайБез притчі; вискажи: «Зробили,Руками скверними створилиСвою надію; й речете,Що цар наш бог, і цар надія,І нагодує, і огрієВдову і сирот». Ні, не те,Скажи їм ось що: «Брешуть боги,Ті ідоли в чужих чертогах,Скажи, що правда оживе,Натхне, накличе, наженеНе ветхеє, не древлє словоРозтлєнноє, а слово новеМеж людьми криком пронесеІ люд окрадений спасеОд ласки царської…»
25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]
ДІВЧА ЛЮБЕ, ЧОРНОБРИВЕ…
Дівча любе, чорнобривеНесло з льоху пиво.А я глянув, подивився —Та аж похилився…Кому воно пиво носить?Чому босе ходить?..Боже сильний! Твоя силаТа тобі ж і шкодить.