У садочок ходиш,Сама йому, байстрюкові,Як панові, годиш!Не день, не два титарівнаВ садочок ходила,Не день, не два, як панові,Микиті годила!Догодилась титарівнаДо самого краюІ незчулась!Дні минули,Місяці минають,Мина літо, мина осінь,Мина сьомий місяць, осьмий,Уже й дев'ятий настає.Настане горенько твоє! ….У титаря у садочку,У яру, криницяПід вербою… До криниці —Не води напиться —Ледве ходить титарівна —Трохи пожуриться,Поплакати, погадати,Як їй дівувати?Де їй дітись од сорома,Де їй заховатись? ….Раз увечері зимою,У одній свитині,Іде боса титарівнаІ несе дитину.То підійде до криниці,То знов одступає,А з калини, мов гадина,Байстрюк виглядає!Положила на цямринуТитарівна синаТа й побігла… А МикитаВиліз із калиниТа й укинув у криницю,Неначе щеня те!А сам пішов, співаючи,Соцькому сказати,Та щоб ішов з громадоюДитину шукати!!У неділеньку раненькоЗбиралася громадонька,Та криницю виливали,Та дитя теє шукали.Найшли, найшли твого сина,Титарівно, в баговинні.Ой узяли безталанну,
Закували у кайдани,Сповідали, причащали,Батька, матір нарікали,Громадою осудилиІ живую положилиВ домовину!.. й сина з нею!Та й засипали землею!Стовп високий муровали,Щоб про неї люде знали,Дітей своїх научали,Щоб навчалися дівчата,Коли не вчить батько, мати.Борця того в селі не стало;А люде в Польщі зустрічалиЯкогось панича. Питав:«Чи жива, – каже, – титарівна?Чи насміхається з нерівні?»Ото він самий! ПокаравЙого господь за гріх великийНе смертію! – він буде жить,І сатаною-чоловікомВін буде по світу ходитьІ вас, дівчаточка, дуритьВовіки.
[Друга половина 1848, Косарал]
ХОЧА ЛЕЖАЧОГО НЕ Б'ЮТЬ…
Хоча лежачого й не б'ють,То і полежать не даютьЛедачому. Тебе ж, о, Суко!І ми самі, і наші внуки,І миром люди прокленуть!Не прокленуть, а тілько плюнутьНа тих оддоєних щенят,Що ти щепила. Муко! Муко!О скорб моя, моя печаль!Чи ти минеш коли? Чи псамиЦарі з міністрами-рабамиТебе, о люту, зацькують!Не зацькують. А люде тихо,Без всякого лихого лихаЦаря до ката поведуть.
20 октября [1860, С.-Петербург]
І ТУТ, І ВСЮДИ – СКРІЗЬ ПОГАНО…
І тут, і всюди – скрізь погано,Душа убога встала рано,Напряла мало та й ляглаОдпочивать собі, небога.А воля душу стерегла.«Прокинься, – каже.– Плач, убога!Не зійде сонце. Тьма і тьма!І правди на землі нема!»Ледача воля одурилаМаленьку душу. Сонце йдеІ за собою день веде.І вже тії хребетносилі,Уже ворушаться царі…І буде правда на землі.
30 октября [1860, С.-Петербург]
О ЛЮДИ! ЛЮДИ НЕБОРАКИ!
О, люди! люди небораки!Нащо здалися вам царі?Нащо здалися вам псарі?Ви ж таки люди, не собаки!Вночі і ожеледь, і мряка,І сніг, і холод. І НеваТихесенько кудись неслаТоненьку кригу попід мостом.А я, отож таки вноніІду та кашляю йдучи.Дивлюсь: неначе ті ягнята,Ідуть задрипані дівчата,А дід (сердешний інвалід)За ними гнеться, шкандибає,Мов у кошару заганяєЧужу худобу. Де ж той світ?!І де та правда?! Горе! Горе!Ненагодованих і голихЖенуть (последний долг отдать),Женуть до матері байстрятДівчаточок, як ту отару.Чи буде суд! Чи буде кара!Царям, царятам на землі?Чи буде правда меж людьми?Повинна буть, бо сонце станеІ осквернену землю спалить.