За три копи звінчав у будень…Просохли очі у вдови,Отак-то, друже мій, живи,То й весело на світі буде.І буде варт на світі жить,Як матимеш кого любить.Хоть кажуть от ще що, небоже:Себе люби, то й бог поможе.А доведеться умирать?Здихать над грішми? Ні, небоже!Любов – господня благодать!Люби ж, мій друже, жінку, діток;Діли з убогим заробіток,То легше буде й зароблять.Одружились небожата.Дивувались люде,Як то вони, ті сироти,Жить на світі будуть?Минає рік, минув другий,Знову дивувались.Де в тих сиріт безталаннихДобро теє бралось?І в коморі, і надворі,Та току й на ниві,І діточки як квіточки,Й самі чорнобриві,У жупанах похожають,Старців закликаютьНа обіди, а багаті —То й так не минають.Не минали, себелюби,Та все жалкували,Що сироти таким добромСтарців годували!«Коли гниє, то спродали б,Адже ж у їх діти!..»Ось слухай же, що то роблятьЗаздрощі на світіІ ненатля голодная.Ходили, ходили,Поки вночі, жалкуючи,Хату запалили!Нехай би вже були непевніЯкі вельможі просвіщенні:То і не жаль було б; чи так?А то сірісінький сірякОтак лютує. Тяжко, брате,Людей на старість розпізнати.А ще гірше ззамолодуГадину кохати.Очарує зміїними
Карими очима…А пек тобі, забув, дурню,Що смерть за плечима.До стебла все погоріло,І діти згоріли,А сусіди, і багатіІ вбогі, раділи.Багатії, бач, раділи,Що багатше стали,А вбогії тому раді,Що з ними зрівнялись!Посходились жалкувать,Жалю завдавати.«Шкода, шкода!Якби знаття,Копійчину б дбати,То все б таки не так воно…А що пак, Максиме!(Бо його Максимом звали.)Попродай скотинуТа ходи до мене в найми,Що буде, те й буде.Будем знов чумакувати,Поки вийдем в люде,А там знову…» ПодякувавМаксим за пораду.«Побачу ще, як там буде;Коли не дам ради,То тойді вже, певне, требаІти в найми знову…Де-то моя Катерина,Моя чорноброва!..Вона мене все радила,І тепер порадить!..»Та остання ся радаНавіки завадить.Воли твої і коровиРазом поздихали,А Катруся з москалямиДесь помандрувала!Тепер отак пиши, небоже.Максим подумав, пожурився;А потім богу помолився,Промовив двічи: – Боже! Боже! —Та й більш нічого.Од цариціПрийшов указ лоби голить.«Не дав вдовиці утопиться,Не дам же й з торбою ходить!» —Сказав Максим, і грунт покинув.Бо вдовиного, бачиш, синаВ прийом громада повезла.
Такі-то темнії ділаТворяться нишком на сім світі!А вас, письменних, треба б бити,Щоб не кричали: «Ах! аллах!Не варт, не варт на світі жити!»А чом пак темні не кричать?
Хіба ж живуть вони? І знають,Як ви сказали, благодать,Любов?..Що, що? Недочуваю…Вони, кажу вам, прозябають.Або, по-вашому, ростуть,Як та капуста на городі.Отак по-вашому! Ну, годі ж,Нехай собі і не живуть…А все скажу-таки: як хочеш,А ви їм жить не даєте,Бо ви для себе живете,Заплющивши письменні очі.Отже, як будем так писать,То ми й до вечора не кончим.Ну, де той безталанний зять?Вернувсь вдовиченко додому,А зять пішов у москалі.Не жаль було його нікому,Та ще й сміялись у селі!Отже, далебі, не знаю,Чи вона верталась,Катерина до матері,Чи так і пропала?Була чутка, що стриженуВ Умані водилиПо улицях – украла щось…Потім утопилась.Та все то те, – знаєш, дюдеВтоплять і задушать!А може, то така правда,Як на вербі груші.Знаю тілько, що про неїІ пісню проклали.Я чув тойді, на досвіткахДівчата співали:«Шелесь, шелесь по дубині,Шапки хлопці погубили,Тілько наймит не згубив,Удовівну полюбив…»Соромітна, нехай їй лихо!Минали літа тихо, тихо, —Отак пиши, – і за гріхиКарались господом ляхи,І пугав Пугач над Уралом.Піїти в одах вихвалялиВойну й царицю. Тілько миСиділи нишком, слава богу.Після великої зимиВернувся і Максим безногий.В поході, каже, загубив.
Та срібний хрестик заробив!– Чого він придибав?Нема в нього хати,Ні сестри, ні брата, нікого нема.Чого ж він приплентав?– А хто його зна!Чи чув ти, що кажуть: легше умиратиХоть на пожариніВ своїй стороні,Ніж в чужій в палатах.Чи чув ти? – Ба ні.Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати,Бо хочеться спати і вам і мені.Зажуривсь москаль-каліка,Де йому подітись?Вдовиченко в пікінерах,Вдова на тім світі!До кого ж він прихилиться?Де перезимує?Уже осінь незабаромЗима залютує.Нема йому в світі долі,Полинула в поле!..Попросився зимуватиДо дяка у школу.Бо таки й письма, спасибі,Москалі навчили,І в косі був, бо й москаліТойді, бач, носилиСиві коси з кучерямиУсі до одногоІ борошном посипалиБог їх зна, для чого!Максим таки як письменний,Було, помагаєІ на клиросі дяковіІ псалтир читаєНад покійними.Й хавтуриЗ школярами носить.А в пилипівку, сірома,Христа ради просить!Нічого, знай, своє пишиТа перед людьми не бреши.Хоч би тобі лихе словоПочув хто од його. —І талан і безталання —Все, – каже, – од бога.Ані охне, ні заплаче,Неначе дитина.І собаки не кусалиМоскаля Максима.