Кривда повиває.Розійшлися гайдамаки,Куди який знає:Хто додому, хто в діброву,З ножем у халяві,Жидів кінчать. Така й досіОсталася слава.А тим часом стародавнюСіч розруйнували:Хто на Кубань, хто за Дунай,Тілько і остались,Що пороги серед степу.Ревуть завивають:«Поховали дітей нашихІ нас розривають».Ревуть собі й ревітимуть —Їх люде минули;А Україна навіки,Навіки заснула.З того часу в УкраїніЖито зеленіє;Не чуть плачу, ні гармати,Тілько вітер віє,Нагинає верби в гаї,А тирсу на полі.Все замовкло. Нехай мовчить:Така божа воля.Тілько часом увечеріПонад Дніпром, гаємІдуть старі гайдамаки,Ідучи співають:«А в нашого Галайди хата на помості.Грай, море! добре, море!Добре буде, Галайда!»
[Квітень-листопад 1841]
ВІТЕР З ГАЄМ РОЗМОВЛЯЄ…
Вітер з гаєм розмовляє,Шепче з осокою,Пливе човен по ДунаюОдин за водою.Пливе човен води повен,Ніхто не спиняє,Кому спинить – рибалонькиНа світі немає.Поплив човен в синє море,А воно заграло,Погралися гори-хвилі —І скіпок не стало.Недовгий шлях – як човновіДо синього моря —Сиротині на чужину,А там – і до горя.Пограються добрі люди,Як холодні хвилі;Потім собі подивляться,Як сирота плаче;Потім спитай, де сирота,Не чув і не бачив.
[1841, С.-Петербург]
МАР'ЯНА-ЧЕРНИЦЯ
Оксані К…коНа пам'ять того, що давно минуло
I
Вітер в гаї нагинаєЛозу і тополю,Лама дуба, котить полемПерекотиполе.Так і доля: того лама,Того нагинає;Мене котить, а де спинить,І сама не знає —У якому краю мене заховають,Де я прихилюся, навіки засну.Коли нема щастя, нема талану,Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,Не скаже хоть на сміх: «Нехай спочиває;Тілько його й долі, що рано заснув».Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!І ти не згадаєш того сироту,Що в сірій свитині, бувало, щасливий,Як побачить диво – твою красоту.Кого ти без мови, без слова навчилаОчима, душею, серцем розмовлять.З ким ти усміхалась, плакала, журилась,Кому ти любила Петруся співать.І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!А я й досі плачу, і досі журюсь,Виливаю сльози на мою Мар'яну,На тебе дивлюся, за тебе молюсь.Згадай же, Оксано, чужа чорнобрива,І сестру Мар'яну рястом уквітчай,Часом на Петруся усміхнись, щаслива,І, хоч так як жарти, колишнє згадай.
Санкт-Петербург, ноября 22, 1841 року
У неділю на вигоніДівчата гуляли,Жартували з парубками,Деякі співали —Про досвітки-вечірниціТа як била мати,Щоб з козаком не стояла.Звичайне, дівчата…То про своє все й співають,Яка про що знає…Аж ось з хлопцем старий кобзарВ село шкандибає.В руках чоботи, на плечахЛатана торбинаУ старого; а дитина!Сердешна дитина!Обідране; ледви-ледвиНесе ноженята…(Достеменний син Катрусі).
Дивляться дівчата…«Кобзар іде! Кобзар іде!»Та всі, якомога,Хлопців кинули, побіглиЗустрічать сліпого!«Діду, серце, голубчику,Заграй яку-небудь.Я шага дам». – «Я – черешень».«Всього, чого треба,Всього дамо… одпочинеш,А ми потанцюєм…Заграй же нам яку-небудь».«Чую, любі, чую…Спасибі вам, мої квіти,За слово ласкаве.Заграв би вам, та, бачите,Справи нема… справи.Учора був на базарі,Кобза зопсувалась…Розбилася…» – «А струни є?»«Тілько три осталось».«Та хоч на трьох яку-небудь».«На трьох… Ох, дівчата!І на одній колись-то грав,Та ба, вже не грати…Постривайте, мої любі,Трошки одпочину.Сядьмо, хлопче». Посідали.Розв'язав торбину,Вийняв кобзу, разів зо дваУдарив по рваних.«Що б вам заграть? постривайте.Черницю Мар'януЧи чували?» —«Ні, не чули».«Слухайте ж, дівчата,Та кайтеся… Давно колисьБула собі мати,Був і батько, та не стало;Осталась вдовою,Та й не молодою,І з волами,І з возами,Й малою дочкою.Росла дочка Мар'яна,А виросла, як панна,Кароока І висока,Хоч за пана гетьмана.Стала мати гадатиТа за пана єднати.А Мар'яна