[1838, С.-Петербург]
НА ВІЧНУ ПАМ'ЯТЬ КОТЛЯРЕВСЬКОМУ
Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне вербоюЧервону калину;На калині одинокеГніздечко гойдає, —А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Згадай лихо – та й байдуже…Минулось… пропало…Згадай добре – серце в'яне:Чому не осталось?Отож гляну та згадаю:Було, як смеркає,Защебече на калині —Ніхто не минає.Чи багатий, кого доля,Як мати дитину,Убирає, доглядає, —Не мине калину.Чи сирота, що до світаВстає працювати,Опиниться, послухає;Мов батько та матиРозпитують, розмовляють, —Серце б'ється, любо…І світ божий як великдень,І люди як люди.Чи дівчина, що милогоЩодень виглядає,В'яне, сохне сиротою,Де дітись не знає;Піде на шлях подивитись,Поплакати в лози, —Защебече соловейко —Сохнуть дрібні сльози.Послухає, усміхнеться,Піде темним гаєм…Ніби з милим розмовляла…А він, знай, співає,Та дрібно, та рівно, як бога благає,Поки вийде злодій на шлях погулятьЗ ножем у халайві, – піде руна гаєм,Піде та замовкне – нащо щебетать?Запеклую душу злодія не спинить,Тільки стратить голос, добру не навчить.Нехай же лютує, поки сам загине,Поки безголов'я ворон прокричить.Засне долина. На калині
І соловейко задріма.Повіє вітер по долині —Пішла дібровою руна,Руна гуляє, божа мова.Встануть сердеги працювать,Корови підуть по діброві,Дівчата вийдуть воду брать,І сонце гляне, – рай, та й годі!Верба сміється, свято скрізь!Заплаче злодій, лютий злодій.Було так перш – тепер дивись:Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне з вербоюЧервону калину;На калині одинокеГніздечко гойдає, —А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Недавно, недавно у нас в УкраїніСтарий Котляревський отак щебетав;Замовк неборака, сиротами кинувІ гори, і море, де перше витав,Де ватагу пройдисвістаВодив за собою, —Все осталось, все сумує,Як руїни Трої.Все сумує, – тільки славаСонцем засіяла.Не вмре кобзар, бо навікиЙого привітала.Будеш, батьку, панувати,Поки живуть люди,Поки сонце з неба сяє,Тебе не забудуть!Праведная душе! прийми мою мову,Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене, хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай!Нехай усміхнеться серце на чужині,Хоч раз усміхнеться, дивлячись, як тиВсю славу козацьку за словом єдинимПереніс в убогу хату сироти.Прилинь, сизий орле, бо я одинокийСирота у світі, в чужому краю.Дивлюся на море широке, глибоке,Поплив би на той бік – човна не дають.Згадаю Енея, згадаю родину,Згадаю, заплачу, як тая дитина.
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.А може, я темний, нічого не бачу,Злая доля, може, на тім боці плаче, —Сироту усюди люде осміють.Нехай би сміялись, та там море грає,Там сонце, там місяць ясніше сія,Там з вітром могила в степу розмовляє,Там не одинокий був би з нею й я.Праведная душе! прийми мою мову,Не мудру, та щиру. Прийми, привітай.Не кинь сиротою, як кинув діброви,Прилини до мене, хоч на одно слово,Та про Україну мені заспівай!
[1838, С.-Петербург]
КАТЕРИНА
Василию Андреевичу Жуковскому на память22 апреля 1838 года
I
Кохайтеся, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Роблять лихо з вами.Москаль любить жартуючи,Жартуючи кине;Піде в свою Московщину,А дівчина гине —Якби сама, ще б нічого,А то й стара мати,Що привела на світ божий,Мусить погибати.Серце в'яне співаючи,Коли знає за що;Люде серця не побачать,А скажуть – ледащо!Кохайтеся ж, чорнобриві,Та не з москалями,Бо москалі – чужі люде,Знущаються вами.Не слухала КатеринаНі батька, ні неньки,Полюбила москалика,Як знало серденько.Полюбила молодого,В садочок ходила,Поки себе, свою долюТам занапастила.Кличе мати вечеряти,А донька не чує;Де жартує з москаликом,Там і заночує.Не дві ночі карі очіЛюбо цілувала,Поки слава на все селоНедобрая стала.Нехай собі тії людеЩо хотять говорять:Вона любить, то й не чує,Що вкралося горе.Прийшли вісти недобрії —В поход затрубили.Пішов москаль в Туреччину;Катрусю накрили.Незчулася, та й байдуже,Що коса покрита:За милого, як співати,Любо й потужити.