Наш бенкет кровавий.Наша воля й слава!»Пливуть собі та співають,Море вітер чує;Попереду ГамаліяБайдаком гирує.Гамалію, серце мліє,Сказилося море.«Нехай казиться», – й сховалисьЗа хвилі – за гори.Дрімає в гаремах, в садах Візантія.І Скутар дрімає. Босфор клекотить,Неначе скажений, то стогне, то виє.Йому Візантію хочеться збудить.«Не буди, Босфоре, буде тобі горе,Твої білі ребра піском занесу,У мул поховаю! – реве синє море. —Хіба ти не бачиш, яких я несуГостей до султана?..» Так море спиняло(Любимо завзятих усатих слав'ян).Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,Дрімав у гаремі ледачий султан.Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімаютьКозаки-сердеги. Чого вони ждуть?По-своєму бога в кайданах благають,А хвилі на той бік ідуть та ревуть.«О милий боже з України!Не дай пропасти на чужині,В неволі вольним козакам!І сором тут, і сором тамВставать з чужої домовини,На суд твій праведний прийти,В залізі руки принестиІ перед всіми у кайданахСтать козакові…» – «Ріж та бий!Мордуй невіру-бусурмана!» —Кричать за муром. Хто такий?Гамалію, серце мліє,Скутар скаженіє!«Нехай казиться», – з твердиніКричить Гамалія.Реве гарматами Скутара,Ревуть, лютують вороги.Козацтво преться без ваги —І покотились яничари.Гамалія по СкутаріПо пеклу гуляє,Сам кайдани розбиває,Братів визволяє.«Вилітайте, сірі птахи,На базар до паю!»
Стрепенулись соколята,Бо давно не чулиХрещеної тії мови. І ніч стрепенулась.Не бачила стара матиКозацької плати.Не лякайся, подивисяНа бенкет козачий.Темно всюди, мов у будень,А свято чимале.Не злодії з ГамаліємЇдять нишком салоБез шашлика. «Засвітимо!»До самої хмариЗ щоглистими кораблямиПалає Скутара.Візантія пробуркалась,Витріщила очі,Переплива на подмогу,Зубами скрегоче.Реве, лютує Візантія,Руками берег достає,Достали, зикнула, встає…І на списах в крові німіє.Скутар, мов пекло те, палає,Через базари кров тече,Босфор широкий доливає.Неначе птахи чорні в гаї,Козацтво сміливе літає,Ніхто на світі не втече;Огонь запеклих не пече.Руйнують мури, срібло, злотоНесуть шапками козакиІ насипають в байдаки.Горить Скутар, стиха робота,І хлопці сходяться, зійшлись,Люльки з пожару закурили,На байдаки – та й поплили,Рвучи червоні гори-хвилі.Пливуть собі, ніби з дому;Так, буцім гуляють,Та, звичайне, запорожці,Пливучи, співають.«Наш отаман Гамалія,Отаман завзятий,Забрав хлопців та й поїхавПо морю гуляти,По морю гуляти,Слави здобувати,Із турецької неволіБратів визволяти.Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,Сидять брати-запорожці,Дожидають кари.Ой як крикнув Гамалія:«Брати, будем жити,Будем жити, вино пити,Яничара бити,А курені килимами,Оксамитом крити».Вилітали небожатаНа лан жито жати;Жито жали, в копи клали,Гуртом заспівали:«Слава тобі, Гамалію,На ввесь світ великий,На ввесь світ великий,На всю Україну,Що не дав ти товариствуЗгинуть на чужині».Пливуть собі, а з-за хвиліСонце хвилю червонить;Перед ними море милеГомонить та клекотить.«Гамалію, вітер віє,Ось-ось наше море!..»І сховалися за хвилі —Неначе за гори.
[Жовтень – перша половина листопада 1842]
ТРИЗНА
На память 9-го ноября 1843 года.
Княжне Варваре Николаевне Репниной
Посвящение
Душе с прекрасным назначеньемДолжно любить, терпеть, страдать;И дар господний, вдохнвенье,Должно слезами поливать.Для. вас понятно это слово!..Для. вас я радостно сложилСвои житейские оковы,Священнодействовал я сноваИ слезы в звуки перелил.Ваш добрый ангел осенилМеня бессмертными крыламиИ тихостройными речамиМечты о рае пробудил.