Обіцявся чорнобривий,Коли не загине,Обіцявся вернутися.Тойді КатеринаБуде собі московкою,Забудеться горе;А поки що, нехай людеЩо хотять говорять.Не журиться Катерина —Слізоньки втирає,Бо дівчата на улиціБез неї співають.Не журиться Катерина —Вмиється сльозою,Возьме відра, опівночіПіде за водою,Щоб вороги не бачили;Прийде до криниці,Стане собі під калину,Заспіває Гриця.Виспівує, вимовляє,Аж калина плаче.Вернулася – і раденька,Що ніхто не бачив.Не журиться КатеринаІ гадки не має —У новенькій хустиночціВ вікно виглядає.Виглядає Катерина…Минуло півроку;Занудило коло серця,Закололо в боку.Нездужає Катерина,Ледве-ледве дише…Вичуняла та в запічкуДитину колише.А жіночки лихо дзвонять,Матері глузують,Що москалі вертаються
Та в неї ночують:«В тебе дочка чорнобрива,Та ще й не єдина,А муштрує у запічкуМосковського сина.Чорнобривого придбала…Мабуть, сама вчила…»Бодай же вас, цокотухи,Та злидні побили,Як ту матір, що вам на сміхСина породила.Катерино, серце моє!Лишенько з тобою!Де ти в світі подінешсяЗ малим сиротою?Хто спитає, привітаєБез милого в світі?Батько, мати – чужі люде,Тяжко з ними жити!Вичуняла Катерина,Одсуне кватирку,Поглядає на улицю,Колише дитинку;Поглядає – нема, нема…Чи то ж і не буде?Пішла б в садок поплакати,Так дивляться люде.Зайде сонце – КатеринаПо садочку ходить,На рученьках носить сина,Очиці поводить:«Отут з муштри виглядала,Отут розмовляла,А там… а там… сину, сину!»Та й не доказала.Зеленіють по садочкуЧерешні та вишні;Як і перше виходила,Катерина вийшла.Вийшла, та вже не співає,Як перше співала,Як москаля молодогоВ вишник дожидала.Не співає чорнобрива,Кляне свою долю.
А тим часом вороженькиЧинять свою волю —Кують речі недобрії.Що має робити?Якби милий чорнобривий,Умів би спинити…Так далеко чорнобривий,Не чує, не бачить,Як вороги сміються їй,Як Катруся плаче.Може, вбитий чорнобривийЗа тихим Дунаєм;А може – вже в МосковщиніДругую кохає!Ні, чорнявий не убитий,Він живий, здоровий…А де ж найде такі очі,Такі чорні брови?На край світа, в Московщині,По тім боці моря,Нема нігде Катерини;Та здалась на горе!..Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.А без долі біле личко —Як квітка на полі:Пече сонце, гойда вітер,Рве всякий по волі.Умивай же біле личкоДрібними сльозами,Бо вернулись москаликиІншими шляхами.
II
Сидить батько кінець стола,На руки схилився;Не дивиться на світ божий:Тяжко зажурився.Коло його стара матиСидить на ослоні,За сльозами ледве-ледвеВимовляє доні: «Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати,Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Якби знала, до схід сонцяБула б утопила…Здалась тоді б ти гадині,Тепер – москалеві…Доню моя, доню моя,Цвіте мій рожевий!Як ягодку, як пташечку,Кохала, ростилаНа лишенько… Доню моя,Що ти наробила?..Оддячила!.. Іди ж, шукайУ Москві свекрухи.Не слухала моїх річей,То її послухай. Іди, доню, найди її,Найди, привітайся,Будь щаслива в чужих людях,До нас не вертайся!Не вертайся, дитя моє,З далекого краю…А хто ж мою головонькуБез тебе сховає?Хто заплаче надо мною,Як рідна дитина?Хто посадить на могиліЧервону калину?Хто без тебе грішну дутуПоминати буде?Доню моя, доню моя,Дитя моє любе! Іди од нас…»Ледве-ледвеПоблагословила:«Бог з тобою!» – та, як мертва,